Внаслідок падіння весь бік був у синцях. Ребра вкрили сині та багряні плями. Хоча кожен доторк до них озивався болем, але, схоже, обійшлося без переломів. На ногу було страшно глянути: не нога, а криваве місиво, і все це завдяки старанням шанка. Боліло добряче, але він досі міг нею рухати, а це найголовніше. Нога йому ще знадобиться, аби звідси вибратись.
Ніж, як зазвичай, висів у піхвах на поясі, і Лоґен був неабияк цьому радий, бо знав із досвіду, що ножів багато не буває, а цей ніж був напрочуд годящим. Проте перспектива все ще видавалась безрадісною. Він був сам-один у лісі, який кишів плоскоголовими. Лоґен не уявляв, де знаходиться, але міг орієнтуватись по річці. Усі річки текли на північ, від гір до холодного моря. Слід іти вздовж річки на південь, проти течії. Триматися річки, а тоді піднятися на Високогір’я, куди шанкам зась. Це був його єдиний шанс.
В цю пору року там буде холодно. Страшенно холодно. Він поглянув на свої босі ноги. Так вже сталося, що шанка навідались саме тоді, коли він зняв чоботи й обрізав мозолі. Плаща на ньому теж не було – він сидів біля багаття. Так він не протягне у горах навіть дня. Його руки та ноги за ніч почорніють, і він мало-помалу загине, перш ніж дістатися гірських перевалів. Якщо до того не помре з голоду.
– Чорт, – буркнув він.
Потрібно було повертатися до табору. Він міг лише сподіватись, що плоскоголові пішли, залишивши щось по собі. Щось таке, чим він міг скористатись для виживання. І хоча сподівань вже назбиралося забагато, проте вибору в нього не було. В нього ніколи не було вибору.
Доки Лоґен знайшов потрібне місце, пустився дощ. Великі краплі приліпили його волосся до черепа і наскрізь промочили одяг. Він притиснувся до порослого мохом стовбура і визирнув, щоб роздивитися привал. Серце бухало в грудях, а пальці правиці до болю міцно стискали слизьке руків’я ножа.
Він побачив почорніле коло на місці колишнього багаття, обрамлене напівспаленим галуззям і втоптаним попелом. Побачив велику колоду, на якій сиділи Тридуба і Доу, коли вигулькнули плоскоголові. Побачив і шматки порваного та поламаного начиння, де-не-де розкидані по галявині. Він нарахував троє мертвих шанка, що скрючилися на землі. В одного із грудей стирчала стріла. Троє мертвих, а живих начебто нема. Пощастило. Пощастило вижити, та й усього. Як завжди. Втім, вони могли повернутись будь-якої миті. Варто було поквапитись.
Лоґен вибіг з-за дерев і взявся нишпорити по землі. Його чоботи досі лежали там, де він їх залишив. Він схопив їх і, стрибаючи колами, натягнув на свої задубілі ноги, при цьому через поспіх ледь не гепнувшись в болото. Плащ теж був на місці, заткнутий під колодою, приношений і пошарпаний за десять років негод і війни, порваний і заново зашитий, без половини рукава. Дорожній мішок лежав безформною купою неподалік у чагарнику, а його вміст розсипався по схилу. Лоґен припав до землі і, затамувавши подих, почав збирати все назад. Шматок мотузки, стара глиняна люлька, кілька смужок сушеного м’яса, голка і нитка,