– Схоже, вельмишановна Гільдія мерсерів вирішила влаштувати невеличке прибирання.
– Звідки вони могли дізнатися? – пробурмотів Северард.
«А й справді, звідки?»
– Мабуть, вони бачили список Ревса, або їх повідомили, хто туди потрапив.
«А це означає…»
Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.
– Хтось з Інквізиції є виказувачем.
Вперше в очах Северарда зникла посмішка.
– Якщо вони знають, хто в цьому списку, то й знають, хто його склав. Вони знають про нас.
«Мабуть, список поповнився на ще три імені? В самому низу?»
Ґлокта заусміхався.
«Як захопливо».
– Боїшся?
– Одне скажу точно: я цьому не радий. – Він кивнув на труп. – Отримати ніж у спину – не в моїх планах.
– Як і не в моїх, Северарде, повір.
«Але справді. Якщо я помру, то ніколи не дізнаюсь, хто нас зрадив.
А мені хочеться дізнатись».
Стояв ясний весняний день, і в парку було повно ледарів й нероб усякого штибу. Ґлокта нерухомо сидів на лавці, у холодку під розлогим деревом, поглядаючи то на мерехтливу зелень, то на виблискуючу воду, то на веселих, п’яних, строкатих гуляк. Люди тіснилися на лавках навкруг озера, валялись парами й компаніями на траві, пили, балакали і ніжились на сонці. Здавалося, навколо ніде й голці впасти.
І все одно ніхто не сідав біля Ґлокти. Час від часу хтось підбігав, ледь вірячи у те, що йому пощастило знайти таке гарне місце, але за мить на лавці вимальовувався Ґлокта. Тоді обличчя людей витягувались і вони розверталися або проходили повз, так наче й не збиралися присісти.
«Я відлякую їх, як чума, але, мабуть, воно й на краще. Не треба мені їхнє товариство».
Він перевів погляд на гурт молодих солдатів, котрі веслували на човні по озеру. Один із них хитко підвівся і щось розказував, тримаючи в руці пляшку. Човен небезпечно захитався, і його товариші закричали, щоб він сів. Із невеликою затримкою до Ґлокти долинули невиразні, далекі вибухи реготу.
«Діти. Які вони юні! Які невинні! Іще не так давно я теж був серед них. Хоча здається, що минуло тисячоліття. Ба, навіть більше. Здається, це був інший світ».
– Ґлокто.
Інквізитор підняв очі, затуляючись від сонця рукою.
Це нарешті прийшов архілектор Сульт – висока, темна постать на фоні блакитного неба. Коли той із холодком глянув униз, Ґлокті здалося, що він виглядав трохи втомленішим, зморшкуватішим і змарнілішим, ніж зазвичай.
– Сподіваюся, це щось важливе. – Сульт відкинув поли своєї довгої білої мантії і плавно опустився на лавку. – Простолюдини знову підняли бунт біля Кельна. Якийсь поміщик-ідіот повісив кількох селян, а нам тепер це розгрібати! Що складного в тому, щоб керувати полем бруду і купкою землеробів? Ніхто не просить добре до них ставитись, але ж не треба їх вішати! – Він кинув гнівний погляд на галявини, а його рот витягнувся у сувору лінію. – Сподіваюся, це щось збіса важливе.
«Тоді я намагатимуся не розчарувати».
– Віллем дан Робб мертвий.
Ніби щ�