– Ви що робили?
– Мульчував.
– У який день тижня ви мульчували?
– У п’ятницю. Минулої п’ятниці. Мульчу привезли вранці, величезну купу, і я… я все розкидав до обіду. Можете в «Садовому центрі» поцікавитися, скільки там було.
– А тоді вам стало жарко, ви зайшли до будинку й прийняли душ. Що ви робили на кухні?
– Готував собі чай із льодом.
– То ви діставали лід? Але ж холодильник стоїть аж там, далеко від вікна.
Парсонз, спантеличений і розгублений, перевів погляд від вікна на холодильник. Очі затуманилися, мов у рибини на ринку під кінець торгового дня. А тоді переможно заблищали. Він підійшов до шафи біля раковини.
– Я стояв отут, брав собі «Світ-н-лоу»28, коли побачив його. Ось і все. А зараз, якщо ви закінчили винюхувати…
– Гадаю, то він бачив Гойта Льюїса, – сказав Ґрем.
– Згоден, – відповів Спрінґфілд.
– То був не Гойт Льюїс. То був не він, – у Парсонза починали сльозитися очі.
– Як ви знаєте? – запитав Спрінґфілд. – То міг бути Гойт Льюїс, а вам просто здалося…
– Льюїс аж коричневий від цього сонця. У нього жирне старече волосся й бакенбарди, мов у тих білих південців, – Парсонз підвищив голос і тепер говорив так швидко, що слова важко було розібрати. – Ось як я знаю. Звісна річ, то був не Льюїс. Той хлоп був блідіший, а волосся – світле. Він повернувся спиною, щоб записати показники в журналі, і я зміг розгледіти волосся під кепкою. Блондин. На потилиці мов під лінійку стрижений.
Спрінґфілд стояв абсолютно нерухомо, та коли заговорив, тон усе одно був скептичний:
– А який він був на виду?
– Не знаю. Може, з вусами.
– Як Льюїс?
– У Льюїса немає вусів.
– Он як, – продовжив Спрінґфілд. – Він був на одній висоті з лічильником? Чи дивився на нього знизу вгору?
– Здається, на одному рівні.
– Ви б його пізнали, якби знову побачили?
– Ні.
– Якого він був віку?
– Не старий. Не знаю.
– Собаки Лідсів біля нього не бачили?
– Ні.
– Послухайте, містере Парсонз, я бачу, що помилявся, – сказав Спрінґфілд. – Ви нам дуже допомогли. Якщо ви не заперечуєте, то я пошлю до вас художника, і якщо ви просто дозволите йому посидіти тут, за вашим кухонним столом, то, може, опишете йому в двох словах того хлопця. Тепер я переконаний, що то був не Льюїс.
– Я не хочу, аби моє ім’я потрапило в газети.
– Не потрапить.
Парсонз пішов за ними надвір.
– Ви дуже гарно попрацювали над цим подвір’ям, містере Парсонз, – мовив Спрінґфілд. – Вам би легко дали за нього приз на якійсь виставці.
Парсонз нічого не відповів. Він кривив розпашіле обличчя, очі сльозилися. Він стояв там у своїх мішкуватих шортах та сандалях і дивився