Темні уми. Александра Бракен. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Александра Бракен
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Социальная фантастика
Год издания: 0
isbn: 9786171251311
Скачать книгу
крові у моїх скронях. Коли зніяковіння минулося, доктор Беґбі знов засунула руку в кишеню халата, спершу провівши пальцями по моїй лівій руці, пристібнутій до бильця ліжка.

      – Рубі, ти знаєш, чому знаходишся тут? Пригадуєш, що трапилося?

      До чи після того, як Вежа заледве не спекла мій мозок? Але промовити цього вголос я не могла. Коли справа стосується дорослих, краще мовчати. Вони мастаки, почувши одне, перебрехати його в щось геть інше. Тому навіщо надавати їм ще одну можливість, щоби нашкодити нам?

      Я вже вісім місяців ні з ким не розмовляла. Я вже навіть сумнівалася, чи зможу пригадати, як це робиться.

      Лікарка якимось чином здогадалась про питання, яке крутилось у мене на язиці. «Вони увімкнули Спокій-контроль, коли у їдальні розпалилася бійка. І тоді, здається… все трохи вийшло з-під контролю».

      То ще м’яко сказано. Білий шум, або ж Спокій-контроль, як його називало вище керівництво, використовували для того, щоби тримати нас у покорі, хоч на них самих він ніяк не діяв. То було щось на подобу свистка для підзивання собак; висота звуку була саме такою, щоби лише ваші ненормальні мізки могли вловити його і відповідно відреагувати.

      Вони вмикали його з багатьох причин, інколи з найдріб’язковіших: дитина випадково використала свої здібності чи в одному із боксів розпочалася гризня.

      Але в обох наведених випадках вони би спрямували цей звук безпосередньо в ті місця, де відбувся інцидент. Якщо ж вони ввімкнули його по всьому таборі, залучивши гучномовці, щоби ми всі чули, отже, все справді вийшло з-під контролю. Мабуть, вони злякались, що з цієї іскри могло спалахнути неабияке полум’я.

      Лікарка Беґбі ні на мить не завагалася, звільняючи мої зап’ястя та щиколотки. З рушника, що висів на бильці ліжка, зоставляючи на білому яскраво-червоні патьоки, скрапувала вода.

      Я підняла руку і взялася обмацувати рот, щоки, ніс. Я не зовсім здивувалась, побачивши на своїх пальцях потемнілу кров. Вона запеклася в ніздрях і на губах, так наче хтось добряче зацідив мені в кирпу.

      Спроба сісти виявилася найгіршою з ідей, що могли спасти мені на думку. Груди протяв такий біль, що я вже пластом лежала на спині, перш ніж усвідомила це. Лікарка Беґбі вмить опинилася поряд і трохи припідняла спинку ліжка.

      – У тебе забій ребер, – пояснила вона.

      Я спробувала глибоко вдихнути, проте груди стиснуло так, що вийшов не вдих, а якийсь свист. Мабуть, вона нічого не помітила, бо знову лагідно глянула на мене, а відтак сказала:

      – Можна тебе про щось запитати?

      Уже сам факт, що вона спитала мого дозволу, був надзвичайним. Я вивчала її обличчя, вишукуючи там приховану під маскою доброзичливості ненависть, страх у глибині лагідних очей, зачаєну в кутиках губ огиду. Нічогісінько. Навіть роздратування нема.

      Якась бідолашна дитина за завіскою, праворуч від мене, почала блювати в ліжку. Я бачила її темний силует.

      Коло неї ніхто не сидів, ніхто не тримав її за руку. Вона була на самоті з мискою власного блювотиння. А поряд зі мною – казкова принцеса,