Стелла Горан усміхається на цю згадку й гасить цигарку.
– Я намагалася з нею сперечатися, казати, що не хочу заводитися далі, не хочу бути пішаком у їхній війні під заднім парканом, але нічого не допомогло. Намагатися зупинити маму, коли вже її щось ужалить, – це як пробувати спинити вантажівку, що покотилася схилом, коли гальма відмовили. І було ще дещо. Я боялася Вайтів. З такими справжніми релігійними фанатиками не жартують. Звісно, Ральф Вайт уже помер, але що, як у Марґарет і досі десь лежав той 38-й?
– Прийшов суботній полудень, – веде далі Стелла, – і я прилягла на ковдру на задньому подвір’ї, намащена лосьйоном для засмаги, і слухала хіт-парад по радіо. Мама такі передачі терпіти не могла, тож зазвичай щонайменше двічі кричала з будинку, щоб я зробила тихіше, бо вона от-от сказиться. Але того дня мама власноруч двічі додавала гучності. Я вже й сама почала відчувати себе вавилонською блудницею. Але ніхто з Вайтів не показався. Навіть старша не винесла прання надвір. О, ще дещо – вона ніколи не розвішувала на мотузках у дворі спіднього. Навіть спіднього Керрі, а їй же тоді було всього три роки. Тільки всередині будинку. Я трохи розслабилася. Мабуть, подумала, що Марґарет повела Керрі до парку вклонитися Господу на природі чи щось таке. Хай там як, трохи згодом я перевернулася на спину, прикрила очі однією рукою й задрімала. Прокинувшись, я побачила, що біля мене стоїть Керрі й роздивляється моє тіло.
Вона уриває розповідь і насуплюється. Надворі безперервно пролітають машини. Я чую, як тихо й монотонно пищить мій диктофон. Але все це здається надто тендітним, надто поверхневим – як дешева патина, що вкриває дещо похмуріше – справжній світ, у якому трапляються жахи.
– Вона була такою гарненькою, – продовжує розповідь Стелла Горан, підкурюючи наступну цигарку. – Я бачила кілька її шкільних фотографій і той жахливий засніжений чорно-білий знімок на обкладинці Newsweek. Дивлюся на них і думаю: «Господи, куди вона поділася? Що та жінка з нею зробила?» Тоді мені стає зле, стає шкода. Вона була така гарненька – рожеві щічки, ясні карі очі, а волосся такого білявого відтінку, про який можна бути впевненим, що він із часом потемнішає і стане сіреньким. Слово «мила» підходило їй найкраще. Мила, гарна й невинна. Недуга матері тоді ще не зачепила її надто сильно. Я так наче ривком прокинулась і спробувала усміхнутись. Було важко зрозуміти, що мені ще зробити. Я розімліла від сонця, і думки в голові позлипалися й загрузли. Я сказала: «Привіт». На ній була жовта сукенка, ніби й чепурна, але жахливо довга як для дівчинки влітку. До кісточок. Вона не усміхнулась у відповідь. Тільки