Раз-два.
Вона раптом сердито подивилася на велику суцільну шибку місіс Йорраті. Подумала:
(дурна гидка стара стерва розбити тобі вікно)
Нічого. Суцільна шибка місіс Йорраті спокійно виблискувала у свіжому ранковому промінні. Живіт Керрі вхопило наступним спазмом, і вона пішла далі.
Але…
Лампа. І попільниця теж; не забувати про попільницю.
Вона озирнулася
(стара стерва ненавидить маму)
через плече. Їй знову здалося, ніби щось напружилось… але дуже слабко. Потік її думок перебився іншим, ніби щось забулькотіло з іншого, глибшого й потужнішого джерела.
Суцільна шибка ніби пішла брижами. І більше нічого. Могло бути, що то їй привиділось. А могло й не бути.
Вона знову відчула в голові втому й запаморочення, і та запульсувала, наготувавшись довго боліти. Її очі горіли вогнем, ніби вона щойно сіла й прочитала Одкровення Йоана Богослова від початку до кінця.
Вона пішла вулицею далі, до маленького білого будиночка з блакитними віконницями. Десь усередині заворушилося знайоме почуття ненависті-любові-страху. Західною стіною хати пнувся вгору плющ (вони завжди називали будівлю хатою, бо «дім Вайтів» звучало як «Білий дім», що скидалося на політичний жарт, а мама казала, що всі політики – шахраї й грішники і що рано чи пізно вони здадуть країну Червоним Безбожникам, котрі поставлять усіх, хто вірує в Ісуса, – навіть католиків – до стінки), і той плющ був дуже мальовничий, вона знала це, але іноді ненавиділа його. Іноді, як оце тепер, плющ здавався гротескною рукою велетня, помережаною могутніми венами, що виповзла із землі й ухопилася за будинок. Вона підчовгала до нього.
Звісно, ще ж було каміння.
Вона знову спинилася, мляво блимаючи на денне світло. Каміння. Мама ніколи про нього не згадувала; Керрі навіть не знала, чи мама ще пам’ятала той день. Вона дивувалася, що пам’ятає його сама, бо була тоді ще дуже малою. Скільки їй було? Три? Чотири? Вона пам’ятала ту дівчину в білому купальнику, а тоді було каміння. І в будинку літали предмети. Спогад повернувся з раптовою ясністю й чіткістю. Ніби був при ній весь час, під самою поверхнею, і тільки чекав початку такого собі розумового перехідного періоду.
Можливо, чекав саме цього дня.
Зі статті Джека Ґейвера «Керрі: чорний світанок телекінезу» (журнал Esquire за 12 вересня 1980 року):
Естель Горан прожила в Перріші, охайному передмісті Сан-Дієґо, вже дванадцять років, і зовні вона типова «міс Каліфорнія»: носить пістряві сукні й бурштиново-димчасті сонячні окуляри; волосся біляве з темними коренями; водить бордовий «фольксваґен» Formula Vee з наліпкою-усмішкою на кришці бензобака й зеленим екопрапорцем на задньому склі. Її чоловік служить у перрішському відділенні Bank of America; син і донька – повноправні громадяни сонячної південної Каліфорнії – лискуче-засмаглі пляжні жителі. На маленькому, бездоганно доглянутому задньому подвір’ї стоїть японська жаровня хібачі, а дзвінок на дверях виводить акорди з приспіву