– Не знаю, – коротун одним ковтком спорожнив свою чашку, зиркнув на Ольгу, мовби лише зараз згадавши про неї: – Чого він хоче від мене?
– Я пояснив по телефону, – вицідив Чотар. – І ти, Штефку, прийшов.
– Бо мені один наш спільний знайомий наполегливо порадив погодитись, – парирував той.
– Стеж за руками, – Вадим розчепірив перед ним долоні. – У місцевий морг протягом кількох тижнів привозять трьох мертвих. Тіла знайшли на дорозі, яка давно має недобру славу. Мовляв, кожен, хто вийде на неї, не дійде до кінця, помре страшною смертю. Є таке?
– Дурня, – буркнув Штефан.
– Цілковита, – легко погодився Чотар, глянувши на Ольгу й ніби закликаючи в свідки. – Та все б нічого, дурня могла б у теорії відповідати дійсності. Звідки ноги ростуть у казочки, я ще дізнаюся. Ти мені розкажи, що бачили твої досвідчені очі. Причина смерті мене цікавить, – він знизив голос. – Або, коли зовсім точно, спосіб убивства.
Поява офіціантки з порцією медальйонів змусила Ольгу здригнутися – занурилася в чоловічу розмову, забувши про все на світі. Дівчина мовби виринула з іншого виміру, й Ольга мимоволі сахнулася. Офіціантка зиркнула на неї з неприхованим подивом, схоже, їй теж стало трохи не по собі. Не поставила тарілку – легенько жбурнула на стіл й швиденько позадкувала.
Щойно вона відійшла, закректав і підвівся Штефан.
– Не бачу сенсу говорити далі.
Чотар встав, спираючись на спинку стільця.
– Ми не закінчили.
– Ви, може, і ні. Мені все це вже набридло й не цікаво.
Ольгу ніби хтось підкинув знизу. Підірвалася рвучко, із гуркотом відсунула стілець.
– Пане Штефку, можете мене послухати?
– Ні.
– А я кажу – можете! – вона міцно вчепилася за його лівий лікоть.
– Пустіть, – просичав патологоанатом, сіпнувши рукою. Боячись не встигнути, утратити важливий момент, Ольга підступила впритул, заговорила голосним шепотом:
– Я шукаю свою доньку. Вона зникла десь тут, у вашій глушині. Я знайду її, живою або мертвою. І якщо станеться найгірше, буде біда. Не лише для мене – для вас теж. Персонально. Ви не знаєте, уявити собі не можете, на що здатна матір, котрій не допомогли. Я шукатиму винних, пане Штефку, і не розбиратиму, хто правий.
Її великі зелені очі блищали. Чотар, стежачи за сценою збоку, уперше помітив, як його нова знайома схожа на дику кішку. Мить – і вона пустить у хід пазурі, найдовші й найгостріші у світі. Схоже, Штефан теж відчув небезпеку. Уже не пручався, навпаки – поклав свою праву долоню на руку жінки.
– Ніколи не бачив її. Розумію вашу проблему. Та чим можу допомогти?
Ольга розтиснула пальці. Видобула з сумочки смартфон, палець спритно рухався по сенсорному екрану. Зі знайденого фото Штефану всміхнулася Яна.
– Ось.
– Можу хіба підтвердити: