– У мене алергія на рибу в будь-якому вигляді. Яні передалося. До речі, це не така вже й рідкість.
– Ага. Я, наприклад, овочі їсти не можу, – Вадим застебнув сумку. – Хіба картоплю, ну, пару огірків, але з грядки. Роздуває одразу, – він погладив себе долонею по животу, й Ольга вкотре переконалася, що про делікатність і такт тут і не чули. – Тільки якщо у вас із дочкою спадкове, у мене чортзна-звідки. Не від Назара точно.
– Чому?
– Так він же м’яса не їсть, скільки я себе пам’ятаю. Гриби, риба, а найбільше овочі. І не п’є, – додав після паузи.
Пахнуло вже не так сильно, та все одно дратувало й навіть провокувало нудоту.
– А ви? – спитала лиш, аби підтримати розмову.
– Що я? А-а-а! – Чотар широко посміхнувся. – Грішний, грішний. Буває, – і тут же, без переходу, як заведено: – Вас як звати? Не запитав, заморочився.
– Ольга, – відповіла стримано й додала: – Іванівна.
– Слухайте, Ольго, – він пропустив по батькові повз вуха. – Пустіть мене за кермо.
– З якої радості?
– Я тут вам навігатором працюю. Ви ж поговорити про щось хочете? Коли я кермуватиму, балакати простіше, бо дорогу довкола знаю. А то скільки катаємося, тільки й командую: туди, сюди, назад, уперед.
Не хотілося віддавати кермо. Проте логіка залізна. Кивнула, мовчки вийшла з машини. Вадим посунувся на її місце, сіла на пасажирське. Щойно рушили, відразу взяла бика за роги:
– Пані Тетяна порадила вас як фахівця. Кращого в цих краях, – нічого такого секретарка шефа поліції не казала, та Ольга вирішила натиснути на його его. – Я шукаю свою доньку, Яну.
– Ту, у якої на рибу алергія?
Або Чотар знущався, або справді був ще простішим, ніж здавався.
– У мене одна донька. Їй двадцять два роки. Дівчина не п’є, не курить, місяць тому закінчила Могилянку. Філологія, германські мови.
– Забагато зайвої інформації.
Уперше за час спілкування Ольга вловила справді серйозні нотки. Чотар говорив, не дивлячись на неї, крутив кермо, спритно оминаючи дорожні ями.
– Чому зайвої?
– Якщо її здоровий спосіб життя або факультет, який закінчила, стосуються зникнення вашої Яни – тоді не зайва.
А так… Не має значення.
– Що ж має?
– Нічого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих київських дівчат.
– Місцевих шукаєте?
– Ніяких не шукаю. Самі бачите, рибою торгую. Забираю її по приватних коптильнях. Потім по неї приїздять замовники. Може, спробуєте наших вугрів? Раптом сподобаються й алергія мине? Клин клином вибивають, буває.
Подумки Ольга повільно порахувала до десяти.
– Ви працювали в карному розшуку.
– Хіба це заважає торгувати копченою рибою?
– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.
Миронюк уперся, невдовзі