– Хтось із моїх колег.
– Та ні… Ніби ні.
– У мене стоїть позначка, що вас потрібно перевести до першого класу, якщо там є вільні місця. – Він лише тепер зауважив, що Анна заплакана, й посерйознішав: – Є кілька місць. Я можу вас перереєструвати. Звісно, якщо хочете.
«Британець», – збагнула Анна, а тоді пересмикнула плечима.
– Добре. Реєструйте.
Працівник щось натиснув на клавіатурі, після чого кульковою ручкою виправив вказане на посадковому талоні місце: з 37E на 4K.
– Місце чотири-кей у першому класі. Прошу.
Анна забрала паспорт і пройшла крізь розсувні двері. За крок поперед неї до рукава, що з’єднував лайнер із терміналом, пірнув насуплений молодий хлопець із м’язистим торсом і бородою-лопатою. Крокуючи за ним трапом, Анна нарешті припинила схлипувати. Потім збагнула, що досі тримає в руці телефон. Вона поглянула на темний екран зі слідами губів і подумала, що смартфон краще вимкнути, щоб не розряджати батарею. Хтозна, чи матиме вона час зарядити його в Бангкоці. Проте за секунду до того, як жінка затиснула бокову кнопку, телефон тихо дзизнув, і на екрані сплило смс-повідомлення.
Ольга Данко 09:58
Сумніваюсь, що мої слова тебе зачеплять. Просто хочу, щоб ти знала: я зневажаю тебе. Ти жалюгідна, хоча навряд чи коли-небудь це усвідомиш. Ти не уявляєш, як я жалкую, що ми познайомилися.
Міжнародний аеропорт Дубай
Термінал 3, гґейт С32
Працівник компанії «Altair Air», який запропонував Анні Янголь місце в першому класі, стомлено потер пальцями очі й подивився на годинник. 12:22. Вісім хвилин тому з лайнера доповіли, що готові відчалювати. Хлопець зітхнув і вчетверте за останні п’ять хвилин підніс до губів мікрофон:
– Пані Гелен Горовіц, повторюю, пані Гелен Горовіц, що летить до Пекіна рейсом ALR 341, негайно підійдіть до…
– Та годі, – обірвала його напарниця. – Закриваємо ґейт.
Хлопець штрикнув її сердитим поглядом:
– Вона зареєструвалася, і в неї ізраїльський паспорт. Що з нею потім робити, якщо вона не має візи?
Дівчина заперечила:
– Вона зареєструвалася в терміналі, отже, у неї є віза. Хлопець уперто замотав головою:
– Те, що вона зареєструвалася в терміналі, означає лише, що в неї була віза. А що як термін збіг?
Окрім цих двох, у залі очікування перед ґейтом С32 нікого не було. Тільки неподалік бару, в якому Єгор Парамонов позичав склянку, стояла коротко підстрижена шатенка років тридцяти п’яти. На ній була темно-зелена з червоними вкрапленнями сукня і легка бірюзова кофта. На ногах – босоніжки на високих підборах. Працівник «Altair Air» раз у раз зупиняв на шатенці погляд. Попри те що жінка була старшою не менш як на десять років, вона йому подобалася. Спершу він навіть подумав, що шатенка може виявитися їхньою загубленою пасажиркою, однак та не реагувала на жодне з його оголошень.
– Добре, – хлопець махнув рукою, – оголошую востаннє, і закриваємо.
Він набрав у груди повітря, затиснув тангенту й монотонно проторохтів:
– Це