– Ruz be kheir34, – сказала дівчинка. У руках вона стискала плюшевого коалу.
– Привіт. – Апшоу сів упівоберту й окинув швидким поглядом залу. – Ти сама?
Дівчинка насупилася. Єпископ усміхнувся, й усмішка миттю зм’якшила старечу жорсткість рис його обличчя. Малявка кілька секунд вивчала дужки зморщок довкола його губ, після чого зосереджено підсумувала:
– Shoma farde kheili mosenni hastid!35 – Потім показала Апшоу коалу: – Man yek arusake khers daram36. – Судячи зі стану хутра, іграшка не вперше вирушала в мандри з дівчинкою. – Madaram mige ke man dige bozorg shodam. Vali ba in khers man az hich chiz nemitarsam37.
Апшоу похитав головою, що не розуміє її. Дівчинка раптом озирнулася до вікна та вказала на літаки, що вишикувалися перед зльотом:
– Shoma ham parvaz mikonid be keshvar Chin?38
– Я тебе не розумію, – м’яко мовив Апшоу. – Ти не розмовляєш англійською?
Дівчинка знову насупилася, поміркувала й заперечно мотнула головою.
Отже, дещо таки розуміє.
– Як тебе звати?
Її й так великі очі розширилися: цю фразу вона пам’ятала зі школи й по складах відповіла:
– My name… is… Leila.
Демонструючи, що зрозумів, Апшоу легенько торкнувся долонею до її плеча.
– Ти – Лейла. – Дівчинка закивала, єпископ тицьнув пальцем у себе: – А я – Дюк.
Вона спершу всміхнулася, а потім знову насупилася. Дюк? Дивне ім’я. Дівчинка ніколи такого не чула й засумнівалася: а раптом це не ім’я взагалі? Що як зморшкуватий чоловік у чорній сорочці мав на увазі щось інше?
Лейла намірилася щось сказати, коли до неї підбігла невисока жінка із накинутою на голову хусткою. Схопила Лейлу за руку, щось сердито до неї заговорила. Зауваживши, що чоловік, із яким спілкувалася дівчинка, дослухається, жінка збентежено замовкла. Вона знітилася ще дужче, розгледівши колоратку в комірі сорочки.
– Уже посадка, – ламаною англійською пояснила вона. Голос звучав невпевнено, так наче вона перепрошувала, що забирає Лейлу. – Це донька. Нам час піти. Пробачте.
Апшоу – досі з усмішкою на зморшкуватому лиці – кивнув. Лейла, відкопиливши губу, водила ногою по блискучій підлозі. Осмикнувши її, жінка розвернулася й закрокувала до вервечки пасажирів, що поступово вибудовувалася навпроти виходу до телескопічного трапа.
– Якою мовою вона розмовляла? – кинув Апшоу навздогін. – Це ж не арабська, ні?
Жінка відповіла через плече, не зупиняючись:
– Це фарсі.
Дюк Апшоу знову кивнув. А тоді відвернувся до вікна термінала. На світло-сірі очі, які ще мить тому приязно всміхалися, лягла тінь порожнечі.