сказати випало мені.
Пишу про житіє гаремне —
Мій труд, я певна, недаремний —
списати любощі не гріх.
Хто знає грамоту, читайте,
розпусту в цьому не вбачайте,
лиш втіху і любов для всіх.
Отож, почну розмову з вами…
У розпачі, в журбі, в сльозах
разом із іншими бранцями
мене купив Кирей-мурза.
Тяжке то було мандрування
(це нині вже легке писання).
Коли ми вийшли на Дунай,
на валку кинулись гайдуки,
турчини ж швидко зброю в руки —
де ті гайдуки? Аж гай-гай!
Мурза сказав мені в Сучаві,
що відвезе до короля.
Відтоді у моїй уяві
убралася у квіт земля.
«Не на базар, як інших бранок!..»
Далеко двір і дім, і ґанок…
Константинополь видно з гір —
величне, горде і красиве,
славетне, світле місто-диво
у вечорінні тішить зір.
Із мінаретів муедзини
змагалися у голосах.
На килимках і на хустинах
заклякли турки в молитвах.
(І нам так доведеться, звісно…)
Нарешті в’їхали до міста,
за нами темна ніч повзе…
Мене і панну світлокосу
в палац поторохтіли возом…
Що завтра ранок принесе?
А вранці ми були товаром,
я навіть не згадаю де…
Неначе двох овець з отари
нас викупила валіде
(це мати короля турчинів).
Нас двоє. Молоді. Невинні.
В кареті пишній – на майдан,
у супроводі – до покою.
Ми трохи злякані обоє…
Там нас зустрів гарнезний пан.
І я туй-туй була би-м впала.
Мурза шепнув: «То не король…»
Ми з ним утрьох. Велика зала.
Він старший євнух. Що за роль?
Ставок у залі. Квіти. Птахи…
Наказ віддав: «Скидайте лахи.
Огляну, може, який ґандж».
Я, як і подруга, злякалась,
ні перед ким не розбиралась…
Він повторив, та грізно – аж!
В одних сорочках дриґотіли…
Він: «Далі! Кидайте на діл!»
Дивився довго, мацав тіло,
вертів обох нас, як хотів.
Велів схилитися уклінно
й покласти руки на коліна…
О жах! Сідниці розчепив…
(Це ява! Це мені не сниться!)
Спитав Мехмед: «Єсте дівиці?»
І зовсім близько підступив.
Мабуть, на слово не повірив.
Який ще сором? Пожалій!
Усьому має бути міра…
У цноту пальцем! Боже мій!
Та суне глибоко, до болю,
пручатися – не моя воля…
До крику пхає, вражий пан!
Киває схвально – все, як треба…
Хай мя Господь прихилить Небо,
корюсь – така моя судьба.
В долоні плеснув, стрельнув пальцем —
з’явилося кілько невіст.
Дали шовкові