Неможливо, безнадійно…
Він від голосу здригнувся…
– Якщо ти мене не терпиш!
– Хіба я казав подібне?
– З пам’яті цього не стерти!
– Ти слова мої правдиві
Повсякчас перевертаєш!
– Але не у словах вся справа,
Ти це сам прекрасно знаєш!
– Ні, це ти мене не терпиш!
Знов неправда! Знов ти крутиш!
Це тобі я нетерпимий!
В мене свідки! В мене люди!
Ти завжди мене терзала,
Ти в стосунках наших зрада!.. —
Він злостився і лютився,
І доводив свою правду.
Здувся. Змовк. Вона зітхнула:
– Суть не в тому… Безвідносно,
Хто з нас більше винуватий, —
Жити далі так незносно!
Точимо, немов гадюки,
Одне одному отруту.
Цю комедію, це глупство
Слід скінчити і забути.
– Шлюб – комедія?! Дивуюсь! —
Він у відповідь завівся: —
Де твоя порядність, жінко?! —
Захлинувся, розізлився.
Розсварилися до краю,
Звинувачення – жорстокі.
В сварці слів не добирали
Й розійшлися в різні боки.
Наче зовсім божевільні,
В лайці мірялись, змагались.
Все частіше і частіше
Такі сцени повторялись.
Якось втомлені, безсилі
Від лайливих слів і рухів,
Він очима вп’явся в книгу,
Вона голку взяла в руки.
Боячись нової бурі,
Від яких вкінець втомились,
Кожен, ніби в шкаралупі,
Причаїлись, розчинились.
Раптом в тиші ненароком
Він поглянув на дружину.
Їхні погляди зустрілись —
Очі в очі – в ту хвилину.
Окрім сліз в її очицях, —
Де та ненависть поділась, —
Лиш печаль і навіть ніжність
Несподівана світилась.
– Де твої думки літають?
Про що думаєш? – спитався.
Так це ніжно прозвучало,
Що він сам не сподівався.
– Ми повинні розійтися,
Так, мій милий, розлучитись… —
Знітилась, почервоніла,
Він підвівся, заточився.
Підійшов, руки торкнувся,
Душу злість не переїла.
Ніжно, ледве чутно мовив:
– Так… Розлучимося… Мила…
Юрій Винничук
Житіє гаремноє
І знову тиша.
Ховрашок перебіг стернею.
Та на далеких хмарах
безстидна райдуга розкрилась.
Упершись ніжками у поршні світу,
назад вона на руки перекинулась
і, так легко дугою вигнувшись,
як міст, вигнувшись передом до блакиті,
гола тремтіла.
Немовби й дивиться,
а хитрий сміх кирпатий
на самих кінчиках здивованих грудей опуклих
танцює,