Дарма, що Йосип Гермайзе не раз підкреслював, що він марксист. Справді він ним і був, але марксистом він був таким, яких Ленін іменував «ренегатами від марксизму», бо ж концепція диктатури пролетаріяту і класової боротьби та монопартійності була йому так само чужа, як і Грушевському. І недарма з такою увагою і так пильно Гермайзе вивчав Український революційний Рух і в своїх працях, зокрема, в його монументальній праці-історії «Революційно-Української Партії» («РУП»), намагався довести відрубність і своєрідність розвитку Українського визвольного руху. Той рух хоч і мав прибічників диктатурних концепцій, але не вони були домінантними і не до них прислухались українські маси, а навпаки, весь український нарід боровся за Незалежну Трудову Демократичну Україну.
Тому вже на першій конференції істориків-марксистів у Москві, Гермайзе був виключений з числа марксистів, а далі й істориків.
Він був в однаковій мірі і великим вченим і прекрасним організатором істориків серед студентства Київського університету в такій мірі, як для літераторів і моністів в тому ж Університеті був Микола Зеров. Навколо нього купчилась студентська молодь, а його семінар і його студентські позауніверситетські гуртки фактично були організацією СВУ.
Він був близький і добре знаний тою молоддю, його найближчими друзями студентами був Микола Павлушков, Віра Мазуренкова (пам’яті якій по її самогубстві він присвятив працю «Україна і Дін»), Сорочинський і багато, багато інших. Молодь, що оточувала Гермайзе, була молоддю глибоко патріотичною і найкультурнішою з тогочасної української студентської молоді Києва. Разом зі своїм учителем ця молодь опинилась в ГПУ. Деякі з них, як Павлушков, потрапили були на процес СВУ, інші без суду були розстріляні чи так само без усяких судових розправ були зіслані в далекі концентраки.
ГПУ своїми тортурами зломило Гермайзе, і на процесі тяжко було пізнати колишнього полум’яного, з яскраво окресленою антибольшевицькою ідеологією, завзятого оборонця ідей української демократії – трибуна і професора.
Гермайзе здався. Виступаючи з прикінцевим словом, він заплакав, тільки невідомо від чого, – напевне, від страшної наруги над ним і українським народом, що йому він віддав себе всього.
По закінченні процесу і вироку Гермайзе дістав вісім років тюрми, був спроваджений на Соловецький острів, де перебував в одному з таємних, так званому «Савватієвському», ізоляторів. Там він разом з академіком Слабченком, проф. Барбаром, проф. Удовенком, проф. Чехівським і Миколою Павлушковим пробув до 1937 року, коли мав бути звільнений. Особисто я не бачив Гермайзе, бо доступу до ізолятора не було жодного, але я знав, що він там.
Вістки з Савватієвого, як правило, до Кремля приносили проф. Барбар і проф. Удовенко, що, будучи лікарями, час від часу прибували до соловецького лазарету на лікарські консультації в санітарній частині острова. Хоч як пильно