Отже, паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників, ГПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно ГПУ—НКВД пізніше, вже з кінця 20-х років, буде трощити українську інтелігенцію.
Цікаво, що українців не тільки не випускали на Захід, хіба що на короткий час, а навпаки, ще й заманювали в Україну. Таке враження, що українізація була задумана саме з тією метою, аби заманити якомога більше українських емігрантів та втікачів. А потім їх усіх знищили.
У 1935 році в Україні було заарештовано 24 934 осіб, у 1936-му – 15 717, у 1937-му – 159 573, у 1938-му – 108 006, у 1939-му – 12 000, у 1940-му – близько 50 тисяч.
Та повернімося до соловецької трагедії. Як пишуть дослідники, «на осінь 1937 р. у багатьох соловчан терміни ув’язнення закінчувались». Треба було вирішувати, що з ними робити, оскільки вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для режиму.
Збереглося чимало документів про те, як в’язні-українці реагували на посилення режиму щодо них, зокрема, на відправку з інших таборів СРСР до Соловецького відділення НКВД. Ось один з таких документів – агентурна записка від 1 квітня 1936 р.: «Арешт і відправка з Караганди подіяли приголомшуюче. Всі були обурені раптовим вилученням з роботи і терміновою відправкою під конвоєм у доволі важких умовах перевозки.
Чутно було багато нарікань на адміністрацію Карлагу, на ГУЛАГ у цілому…
У той же час давали поради… мовчати, потрібно бути обережним, бо всі розмови будуть у кінцевому рахунку відомі органам НКВД.
Тоді почали співати… Організатором співу був Гоца. Першим помічником його – Миколаєнко. Співали все народні пісні, всі галицькі пісні, релігійні, австрійські, польські, німецькі, чеські, угорські… Всі, крім російських. І крім революційних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».
З особливою увагою соловецькі в’язні слідкували за подіями в Україні. Наприклад, у грудні 1935 р. Ю. Самборський зауважив, що «останнім часом почали звозити у Соловки українців з усіх таборів, це засвідчує, що з українцями ще не закінчили». У березні 1936 р. М. Ірчан-Баб’юк говорив: «Переслідування всього українського здійснюється з математичною планомірністю, і, допоки живий Сталін, Україна не перестане бути об’єктом чистки, що не припиняється».
До речі, жорстоким було ставлення не тільки до українських, а й до інших «націоналістів». У цьому зв’язку не можна не згадати цілком слушне зауваження Жака Россі, автора унікального «Довідника по ГУЛАГу», про те, що після жовтня 1917 р. було багато засуджених за «буржуазний націоналізм». Спочатку серед них траплялись і росіяни, але на початок 20-х років вони зникають: «Авторові, який з 1937 до 1958 р. побував у десятках пенітенціарних закладів, не довелось зустріти жодного росіянина з цим обвинуваченням.