– Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі – і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри – ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають…
Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького – Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:
– Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…
– А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? – спитав я несміливо.
– Тільки православна віра – єдина опора нашого народу, – відказав Вишенський, – і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити – покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати Слово Боже, яким нині торгують для своїх користей.
Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут… що від цього зміниться тут, коли кращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників – православних і католицьких?
– Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, – сказав Іван. – Та дійшов я до цієї мислі через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ – хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше – злидні чи розкіш? Злидність, убогість – це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми – прозрілі мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!
– А коли всі – оті мужі прозрілі – почнуть чинити над собою подвиг у самотніх келіях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школі, хто друкуватиме книги Божі і світські, які так потрібні нашому народові? Хто, благочестивий Іване?
– Усі так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокі світочі у царстві духу.
Мені згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотній і скривджений, і вбитий словами жони, блукав по місту. То й що? Де ж той твій подвиг, іноку Йване, і кому він потрібен, якщо ти навіть вчинив його?