Лисий Мацько стояв біля мене, перехиливши набік голову – він мусив знати не тільки прізвище, а й увесь родовід свого клієнта, і я сказав нарешті, хоч свідком мені Господь, і не думав показувати цьому скупердязі листа з братською печаткою.
– Я – Антох Блазій, Мацьку, вчорашній конвісар, а нині – успенський братчик. Та ти, мабуть, чув про мене – збирача пожертв на братську друкарню.
Треба було бачити, як змаліли очі в Мацька, коли він почув слово «пожертви». Аж сахнувся, ніби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти і з нього мзду, обскурати цього потаємного лихваря. Я вийняв з кишені сурдута листа з печаткою і промовив урочисто, сподіваючись розбудити в ньому православну совість:
– Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стіни наріжного будинку Руської і Шкотської, бо прокляті ціпаки здирають. У тому посланні святий отець закликає наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Московитина. Я напам’ять їх знаю. Ось послухай – і ти зм’якнеш: «Обходив я багатьох багатих і благородних, просячи допомоги від них і кланяючись їм, стоячи навколішках і обличчям припадаючи до землі. Не випросив, не виєднав ласки у священних чинів, тільки деякі малі, неславні громадяни подали поміч, мов та бідна вдовиця, – вкинули дві лепти із свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ і братство на таких надіється. А ти не дуже й бідний.
Мацько вже не відступав назад, послання, яке я прочитав йому напам’ять, чомусь не злякало корчмаря, він витягнув два гроші і подав мені.
– Мацьку, як тобі не встидно! – відсунув я пугар з пивом. – Дві лепти – це не два гроші, це дві частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж…
– Та дурна баба, – скипів Мацько, – зраділа, що їй таку честь зробили: над її вікном приклеїли оте твоє послання! І віддала те, чого не мала – в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняється народ біля її вікна, галайкає, уже б ти краще над моїми дверима клеїв – якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгує, маєтки скуповує, з патриціями в карти грає, а русинів називає братами, дав, кажеш, сто золотих?
– А так! Він віддав Збоївськ під проценти і обіцяє той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвіницю на місці Давидової побудувати…
– Обіцяв пан кожух… Сто золотих? – Мацько закотив очі, довго в думці щось підраховував і враз голосно зареготав: – Віддай мені, Антоху, один грош, бо я пожертвував більше, ніж Корнякт!
Звісно, він пожартував, того гроша не відібрав, а мені вже було й байдуже – тепер підраховував я і коли дорахувався (Мацькове майно можна оцінити хай на дві тисячі золотих, і його два гроші – це більше, ніж сто золотих Корняктових?! То скільки тоді грошей у Корнякта?) – і коли дорахувався, то аж піт мене облив.
– Боже, Боже, – сказав я, – де ж справедливість?
– До