Коло дівчинки біжить малий жовтий песик, весело помахує хвостом і погавкує на гусей, коли яка хоче відбитися від гурту.
З таким добрим помічником Марисі не треба й батога до свого табунця, і вона тримає тільки вербовий прутик. Вербовий прутик тримає, білу росу збиває і солодко співає:
…Служила сирітка, гусеняток пасла,
А їй помагала та зіронька ясна.
Служила сирітка за хліба шкорину,
А їй помагало сонечко щоднини!
Гиля, гуси, гиля!
Співаючи, Марися прийшла на луку, сіла на горбку, а табунець її ходить коло неї, ґелґоче і поскубує молоденьку травичку.
Вірний Гасьо оббіг їх раз, другий, тут скубнув сіру гуску, що надто далеко відійшла, там на білу гавкнув, щоб трималася гурту, потім ліг на краю луки і дивився в ліс. Дуже пильний пес був цей Гасьо.
Близький ліс своїм верховіттям прихильно хилився до сирітки і щось таємниче шепотів, наче обіцянку, що завжди буде піклуватись про неї.
З протилежного боку вузьким горбкуватим клином на пасовисько забігав лан пшениці і колосками кланявся лісовим деревам, слухав їхнього шелесту, дізнавався про різні новини, – а тоді знов колоски хилилися від лісу до своїх, до дальших колосків, щоб переказати їм, про що гомоніли між собою лісові дерева.
У ці розмови встрявали жучки, бджоли, комарі і розносили лісові новини, повторюючи їх по-своєму то грубими, то тонкими голосами.
Один лише рудий хом’як, що жив у невеличкій земляній нірці на межі, не втручався у ці розмови, він старанно працював весь день, щоб за літо запастися харчами на тяжку зимову пору.
І тільки коли щелепи у нього зовсім дерев’яніли від трав і колосків, які він підгризав, а спина терпла від сіна і зерна, що носив у нірку, цей малий запопадливий господар випростовувався, як міг, і, ставши на задні лапки, повертав свої бистрі чорні очиці то вліво, то вправо, пильно придивляючись до всього довкола.
Він добре знав і жовтого Гася, і сірих та білих гусей, але не любив їх за той страшенний гармидер, який зчиняв пес своїм гавканням, а гуси – ґелґотанням. Зате дуже вподобав Марисю, а її пісеньки так припадали йому до серця, що, як тільки чув спів сирітки, відразу ж покидав роботу, зводився на задні лапки, крутив голівкою, ворушив вусиками і посвистував собі стиха, наче вторив їй…
Знала й Марися цього хом’яка, і бувало, як побачить, що він радо її слухає, співає також і для нього, щоб потішити його, бо думала собі, що тваринка ця, як видно, сама на світі, як вона, і, певно, їй не раз сумно буває. Нехай хоч тим співом розвеселиться.
І давай якнайтоншим голосочком витягати:
Ой, задумав оженитись ведмедик кудлатий,
Посилає сватів з пивом до вовчихи в хату.
Одружиться восени і рудий вовчисько,
Поз’їжджались гості в ліс, бо весілля близько.
А щоб хом’як знав, що вона співає саме для