Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Марія Конопницька
Издательство: Фолио
Серия: Видання з паралельним текстом
Жанр произведения: Сказки
Год издания: 1896
isbn: 978-966-03-8234-3
Скачать книгу
Бідний її одяг охайний і чистий, золоті кіски заплетені, личко гарненько вмите. Марися йде по луці так легко, що травичка майже не гнеться під нею.

      Коло дівчинки біжить малий жовтий песик, весело помахує хвостом і погавкує на гусей, коли яка хоче відбитися від гурту.

      З таким добрим помічником Марисі не треба й батога до свого табунця, і вона тримає тільки вербовий прутик. Вербовий прутик тримає, білу росу збиває і солодко співає:

      …Служила сирітка, гусеняток пасла,

      А їй помагала та зіронька ясна.

      Служила сирітка за хліба шкорину,

      А їй помагало сонечко щоднини!

      Гиля, гуси, гиля!

      Співаючи, Марися прийшла на луку, сіла на горбку, а табунець її ходить коло неї, ґелґоче і поскубує молоденьку травичку.

      Вірний Гасьо оббіг їх раз, другий, тут скубнув сіру гуску, що надто далеко відійшла, там на білу гавкнув, щоб трималася гурту, потім ліг на краю луки і дивився в ліс. Дуже пильний пес був цей Гасьо.

      Близький ліс своїм верховіттям прихильно хилився до сирітки і щось таємниче шепотів, наче обіцянку, що завжди буде піклуватись про неї.

      З протилежного боку вузьким горбкуватим клином на пасовисько забігав лан пшениці і колосками кланявся лісовим деревам, слухав їхнього шелесту, дізнавався про різні новини, – а тоді знов колоски хилилися від лісу до своїх, до дальших колосків, щоб переказати їм, про що гомоніли між собою лісові дерева.

      У ці розмови встрявали жучки, бджоли, комарі і розносили лісові новини, повторюючи їх по-своєму то грубими, то тонкими голосами.

      Один лише рудий хом’як, що жив у невеличкій земляній нірці на межі, не втручався у ці розмови, він старанно працював весь день, щоб за літо запастися харчами на тяжку зимову пору.

      І тільки коли щелепи у нього зовсім дерев’яніли від трав і колосків, які він підгризав, а спина терпла від сіна і зерна, що носив у нірку, цей малий запопадливий господар випростовувався, як міг, і, ставши на задні лапки, повертав свої бистрі чорні очиці то вліво, то вправо, пильно придивляючись до всього довкола.

      Він добре знав і жовтого Гася, і сірих та білих гусей, але не любив їх за той страшенний гармидер, який зчиняв пес своїм гавканням, а гуси – ґелґотанням. Зате дуже вподобав Марисю, а її пісеньки так припадали йому до серця, що, як тільки чув спів сирітки, відразу ж покидав роботу, зводився на задні лапки, крутив голівкою, ворушив вусиками і посвистував собі стиха, наче вторив їй…

      Знала й Марися цього хом’яка, і бувало, як побачить, що він радо її слухає, співає також і для нього, щоб потішити його, бо думала собі, що тваринка ця, як видно, сама на світі, як вона, і, певно, їй не раз сумно буває. Нехай хоч тим співом розвеселиться.

      І давай якнайтоншим голосочком витягати:

      Ой, задумав оженитись ведмедик кудлатий,

      Посилає сватів з пивом до вовчихи в хату.

      Одружиться восени і рудий вовчисько,

      Поз’їжджались гості в ліс, бо весілля близько.

      А щоб хом’як знав, що вона співає саме для