Панько. Випий, тітко, слиш?
Ганна. Та випий, свахо, коли чоловіки просять!
Дід Юхим (до Копистки). Та кресни її кулаком раз! А то припадає, як півень до курки…
Копистка. Ви не дивуйте, що вона зверху сердита… Всередині ж серце у неї – дак істинно пуховая подушенька… Та що там казати! Випий, зіронько! Та випий, ну тебе к лихій матері!
Параска. От сатана, таки спокусив. Ну, за ваше всіх здоровлячко!.. І за твоє, моє ладо коханеє!
Копистка. Ура-вра!.. А слухай, Парасю, що я надумав…
Параска. А що, старий?
Копистка. Живем ми до которого часу благополучно, а що далі з нами буде, то й ти, мабуть, не знаєш…
Параска. Пхи, голоду не бачили?
Копистка. Тр-р-р, старенька… Підемо в город та на патрет ізнімемось!..
Ганна. І куди вам, мурим, та на патрет!
Параска. А що ж!.. І підем!.. Шкоди од цього людям не буде.
Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято!
Припадаючи на ліву ногу, ввійшла Орина, старчиха. Стала у порога:
– Здрастуйте-е!
Копистка. Здрастуй, мамашо!
Орина. З п’ятінкою вас усіх святою… Бачте, – по миру побираюся… До кого не прийду – гонять, лають… Такий голод. Голод-голод…
Панько. Голод скрізь, бабо.
Орина. Та я оце й подумала: завітаю до комітетських. Хоть самі вони без хліба, дак хоть тепле слово скажуть…
Стоножка. Чи не зосталося там капусти?
Ганна (тільки пальцями хруснула). Нема.
Копистка. Ну то хоть випий, мамашо!..
Орина (випила). Хай же вам, мій таточку, Боженька за це та ласку духу свого пошле!
Копистка. От якби він замість духу та лантушок борошна кинув! А духом ми вже давно живем, мамашо.
Ганна. А то правда, Орино, що ти, кажуть, кота зварила?..
Копистка (аж рукою замахнувся на Ганну). А ще про що спитай! Ну й кручена…
Стоножка. Ганно!
Дід Юхим Та вдар її, Йване!
Орина (заплакала). Коли ж п’ятеро, вірите… Од першої Пречистої без хліба… А тут і Оленка померла. Люди присікались – якби, кажуть, рідну доньку, то не поховала б без батюшки… А я, от побий мене Боженька, таточку, не чужа Оленці… Аж тепер признаюся: у житі родила, принесла й сама собі підкинула.
Панько (кулаком об стіл). Не йтересно! Годі!.. Набридло мені усе це… Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне… Дурні ми були, що хліб дали вивезти! Ходили, шукали, трусили, а що нам за це? І обще революція не йтересна стала, от!..
Повів Панько оком, випитуючи кожного приховану думку. Похнюпились усі, мовчали. Тільки в Мусія губи аж бриніли, от-от щось скаже. Засміявся Панько:
– Ну, це я шуткома… Вип’ємо, дядю Мусію! Вип’ємо, та розкажіть такого, щоб за пупа взяло!..
Ніхто й не помітив, як у хату ввійшов Серьога Смик, голова сільради. Почув він Панькову мову:
– Ну, коли вже Панькові захотілось такого, щоб за пупа взяло, то я розкажу…
Панько.