– О, то ти це знаєш? Так, ми самі видаємо погані закони, а потім повинні їм підкорятися.
– А хіба не можна видавати хороші закони?
– Можна, навіть треба. Ти ще молодий, Мацюсю. Вчись і видавай хороші, розумні закони.
Король узяв Мацюсеву руку, поклав на свою, ніби порівнюючи їх, потім дуже ніжно погладив її, нахилився й поцілував. Мацюсь страшенно знітився, а король почав говорити швидко й тихо:
– Слухай, Мацюсю. Мій дід дав народові свободу, але від цього краще не стало. Його вбили лихі люди, а народ все одно не став щасливим. Мій батько поставив великий пам’ятник свободи. Завтра ти його побачиш, він гарний, але що з того, коли й далі відбуваються війни, коли стільки бідних і нещасних. Я наказав побудувати цей величезний будинок парламенту. І що ж? Все залишається, як і було. – Раптом він стрепенувся, наче щось згадав: – Знаєш, Мацюсю, ми завжди погано робили, що запроваджували реформи для дорослих. Спробуй ти з дітьми, можливо, тобі пощастить… Але час спати, дитино. Ти приїхав повеселитися, а я тобі морочу голову. На добраніч!
Коли наступного дня Мацюсь спробував повернутися до цієї ж розмови, король уже не хотів говорити. Зате він докладно пояснив Мацюсеві призначення парламенту.
Будинок парламенту справді був величезний і гарний, схожий усередині на театр чи на храм. За столом на підвищенні сиділи урядовці, так само як і в Мацюсевому палаці під час нарад. Тільки тут стояло дуже багато крісел, і в них куняли різні пани, які час од часу сходили на поміст і виголошували промови. А навколо крісел були ложі з міністрами. Збоку, за величезним столом, сиділи ті, хто пише до газет. А ще вище – публіка. Саме тоді, коли Мацюсь і король увійшли до приміщення парламенту, виступав якийсь дуже сердитий чоловік, звертаючись до міністрів:
– Ми не дозволимо! – кричав він і стукав кулаками. – Якщо ви нас не послухаєте, ви не будете міністрами. Нам треба розумних міністрів.
Інший говорив, що міністри дуже розумні і нових нікому не треба. Потім усі посварилися, почали галасувати. Якийсь чоловік гукнув: «Геть уряд!», другий: «Посоромтеся!» А коли Мацюсь уже виходив з залу, хтось крикнув: «Геть короля!»
– Чого вони посварилися?
– Бо їм зле ведеться на світі.
– А що буде, коли справді викинуть міністрів?
– Виберуть інших.
– Ну, а той, що крикнув: «Геть короля»?
– Він завжди так кричить.
– Божевільний?
– Ні. Просто не хоче короля.
– А хіба вони можуть вигнати короля?
– Звичайно, можуть.
– А що ж тоді буде?
– Виберуть когось, [і назвуть його якось інакше.]
Це дуже зацікавило Мацюся, майже так, як дві маленькі мавпочки від негритянського царка Вей-Біна.
Розділ двадцятий
А тим часом газети в Мацюсевій столиці писали цілий місяць про те, як вшановують Мацюся іноземні королі, як його люблять і поважають, які дарунки йому обіцяють. І міністри,