Палац навіть не був схожий на королівський замок і майже не відрізнявся від найкрасивіших будинків міста.
На одному з лакеїв були рукавички вже не першої свіжості, а на скатертині виднілася хоч і маленька, проте все ж таки дірка, майстерно зацерована шовковими нитками. А коли Мацюся повели в королівську скарбницю, він іще більше здивувався. Тут було стільки золота, срібла й коштовного каміння, що Мацюсь аж заплющив очі.
– Ваша королівська величність страшенно багаті.
– Що ви, ні, – відказав король, – якби я спробував роздати все це громадянам моєї країни, на кожного випало б лише по одній монетці.
І він якось так приємно про це сказав, що в Мацюся навіть защеміло серце.
Цей король був наймолодший з усіх трьох, але якийсь сумний. Якщо ввечері вони не відвідували театр, король грав на скрипці. І грав він так сумно, що весь час хотілося зітхати.
«Які різні бувають королі», – подумав Мацюсь і зауважив:
– Кажуть, у вашої величності є величезний будинок. Дуже-дуже великий.
– А, так. Я не показував його вашій величності, бо це будинок парламенту. Оскільки у вашій країні немає народовладдя, я вважав, що це вам буде нецікаво.
– А я б дуже хотів побачити цей… цей… парламент.
Мацюсь не зрозумів, про що говорив король, і знову подумав: «Дивно. Мені стільки розповідали, що робили королі сто, двісті, триста, тисячу років тому, і ніхто не сказав, що роблять королі тепер і які вони з себе. Коли б я знав їх раніше, можливо б справа не дійшла до війни».
Король знову став грати на скрипці, а Мацюсь, Геленка і Стасек слухали.
– Чому ваша величність грає так сумно?
– Тому, друже мій, що життя невеселе. А в короля, мабуть, життя найсумніше.
– У коро-ля-а? – здивувався Мацюсь. – А ті двоє такі веселі…
– І вони сумні, любий Мащосю. Вони лише при гостях удають, що бадьорі, бо такий уже звичай, так вимагає етикет. Хіба можуть бути веселими королі, які нещодавно програли війну?
– Он чому ваша величність так сумує!
– Якраз я найменше з усіх нас трьох. Я навіть задоволений.
– Задоволені? – ще дужче здивувався Мацюсь.
– Так, бо я не хотів цієї війни.
– Навіщо ж ви воювали?
– Мусив, інакше не міг.
«Дивний якийсь король, – подумав Мацюсь, – не хоче воювати, а оголошує війну й радіє потім, що програв її. Дуже дивний король».
– Виграна війна – це велика небезпека, – вів далі король, немов розмірковуючи сам з собою. – Тоді найлегше забути, для чого живе король.
– А для чого живе король? – наївно запитав Мацюсь.
– Принаймні не для того, щоб носити корону. Його мета дати щастя своїм підвладним. А як його дати? Для цього запроваджуються різні реформи.
«Ого, це цікаво», – подумав Мацюсь.
– А реформи – це найважче, так, це найважче.
І нараз скрипка так сумно заграла, мов заплакала,