Люди кричали привітання герцогу, блідій гордівливій герцогині, графу д’Етану, сеньйору де Шантосе, їхньому старшому брату, Артюру де Рішмону, який тільки-но повернувся з Парижа, а тому був дуже елегантно вбраний. І Маргариту, яка ще не знала усіх внутрішніх суперечностей герцогської родини й яка звикла до розповідей про чвари у королівській сім’ї, така злагода щиро дивувала. Як і дивувало незвичне і неприпустиме для неї звертання на «ти» між братами, у той час коли її старший брат, герцог Орлеанський, незмінно казав «ви» навіть малій Ізабеллі та Жану, бастардам батька.
У соборі було повно людей, розряджених незвично пишно для призвичаєної до жалоби Маргарити. Як же це не схоже на затишок Блуа, Аньєра чи Ла-Ферте, на маленький двір герцога Орлеанського, вічно вбраний у темне. Філіпп колись розповідав сестрі про марнотратний двір королеви Франції, про розкішні учти дофіна, але Маргарита, що зростала у майже збанкрутілому дворі герцога Орлеанського, й уявити собі не могла таких пишнот. Із герцогинею Жанною прийшли вісімнадцять дам її почту у неймовірно багатих жовто-зелених брокатних сукнях, усі завішані однаковими коштовностями, замовленими герцогинею. А потім списоносці із горностаєвими гербами на грудях, біло-чорні пажі у коротких плащах, розкішна свита герцога, обтягнуті парчею зі срібним гаптуванням ноші герцогських дітей…
Маргариту перевдягнули у ще одну білу парчеву сукню зі срібною нижньою спідницею й довгими подвійними рукавами, волосся сховали під невисокий біло-срібний хорн, серпанок м’яко огортав підборіддя, двома хмаринками спадав за спину й третьою прикривав обличчя. Це не було у звичаї: до самісінького кінця весільної учти наречена мала бути із розпущеним волоссям, що символізувало її незайманість. Маргариту ж, за згодою герцогів, убрали по-дорослому, а волосся сховали, аби не так впадала в очі різниця у віці наречених. До церкви Маргариту везли на ношах, які оточували тридцятеро списоносців та тридцять пажів: п’ятнадцять із бретонськими гербами, п’ятнадцять – із орлеанськими. Коло порталу собору на принцесу чекав її кузен, герцог Бретонський, він поштиво вклонився на церемонне привітання Маргарити та повів її до вівтаря.
Її наречений уже стояв поруч із єпископом, й дівчина спершу не впізнала його у пишному яскраво-червоному вбранні з важким, усипаним рубінами золотим пасом. Єпископ лагідно з’єднав їхні руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому – Рішара. Від запаху ароматичних масел, монотонних співів тонкоголосих хлопчиків-хористів і латинських молитов Маргаритою знову оволоділа втома, як тоді, коли вона сиділа в дормезі. Вона відчула, як холодна рука Рішара одягнула їй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали із розміром: каблучка сіла як улита… В ім’я Отця і Сина… Їх заручили.
– Амінь, – видихнули придворні.
Рішар обережно забрав серпанок із поблідлого обличчя дівчини. Й вона відчула