– Якби ж не, мій обережний брате! – глузливо усміхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.
Сіро-зелені очі Бедфорда гнівно кресонули брата. Між братами англійського короля, такими дружними на полі бою чи в щирій відданості його величності, часом спалахували суперечки, а дітьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто – сильніший, хто – слабший, а хто – батьків спадкоємець. Кларенс, солдат до мозку кісток, хотів бою, лише в бою він жив на повну, лише так він був щасливий. Бедфорд думав про співвідношення сил, про виснаженість солдатів хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.
– Я розумію, що у нас немає іншого виходу, як битися з французами, мій занадто нерозважливий брате, – сухо та підкреслено спокійно зауважив Бедфорд. – Та я не можу завадити думкам про те, що більша частина наших солдатів змучена дизентерією… А французів двадцять п’ять тисяч.
– Битися! Чорт забирай, їх двадцять п’ять тисяч! – скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побіліли. – Огидно усвідомлювати, що смерть – єдиний порятунок честі.
Король замислився. Важка тиша в наметі гнітила, як у камері смертника.
– Хтось із нас повинен верхи їхати у Кале, бо якщо усі ми загинемо, Англію знову роздеруть громадянські війни за королівський спадок. У мене немає законних дітей, у вас – теж… Ми мусимо вчинити так, аби англійська корона залишилась за Ланкастерами.
– Пробачте, брате мій, – мовив Бедфорд. – Я не залишу вас.
– Тобі є що втрачати, Джоне, – ласкавіше сказав король.
– Я не збезчещу своє ім’я втечею, – впевнено відповів Бедфорд.
– Тоді ви, Томасе…
– Нізащо! Пробачте, ваше величносте. Коли мої брати на полі бою, то й мені тут місце,– сказав Кларенс, і звичайна для нього насмішкуватість кудись зникла.
– Що ж лишається…
Погляди братів упали на Гемфрі Глостера, найменшого брата, який тільки-но увійшов до королівського намету і вклонився королю. Але молодий герцог, попри умовляння братів та наказ короля, теж відмовився їхати в Кале. Тоді король, подумавши, наказав герцогу Бедфорду повернутися у Лондон, аби уникнути безладу в столиці. Той, попри власне небажання, змушений був скоритися.
Конетабль Франції, впевнений у своїй перемозі, не хотів проґавити англійську армію, тому французи перекрили шлях на Кале, ставши між Азенкурським замком та маленьким Трамкуром. Англійці змушені були заночувати у полі під Мезонселем.
Сам же король Генрі наказав вивести свого бойового коня білої масті, невеличкого на зріст, проте надзвичайно сильного, та вирушив до герцога Йоркського, що отаборився на височині. Та коли король піднявся, він завмер від жаху: французька армія, що зайняла весь простір між лісами в низині, виглядала, як величезний рій сарани. Його величність розумів, що французи так само страждають від пронизливого дощу, нестачі їжі та хвороб, проте їхня кількість, всі ті списи, блиск десятків тисяч обладунків, прапори, намети, коні, всі