Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палаці, куди Свидриґайла не запрошено. Але пізно вночі, коли захмелені русинські бояри будуть куняти або веселитися під дуди скоморохів, прослизне до Стирової башти трефніс Генне й розповість…
Шістдесятип’ятирічний імператор Священної Римської імперії Сиґізмунд І Люксембурзький, тричі розбитий гуситами, але у своїй напористій волі – «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» – несхитний, веде гнучку розмову з польським королем і великим князем литовським, не відступаючи від свого принципу «divide et impera»10. Уже десять років, відколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрі Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольської церкви. Яґайлові слід забути давні чвари, він вірний слуга римського костела, повинен вислати своє військо під берло Сиґізмунда. Вітовтові слід негайно відкликати з Морави племінника Зиґмунта Корибута, якого він кілька років тому послав своїм намісником у Прагу, – нині не може бути й мови про якихось чеських королів. Так, його вже відкликàв Вітовт, але він знову появився у Празі, і, хоч підтримує патриціат проти таборитів, усе ж православна схизма проникла разом з ним з Литви до Чехів. Нависла небезпечна загроза поєднання руських і чеських розкольників, і щоб її відвернути, треба розправитися перш за все з православієм у Литві. Князь Вітовт не в силі цього зробити, але зробить це Вітовт-король.
Нарешті мовлено слово, задля якого Вітовт скликав до Луцька європейських монархів.
Великий князь Литво-Русі сидить у високому дерев’яному кріслі під стіною, завішаною арасом11, на якому мисливець убиває рогатиною розлюченого кабана. Трійчасті підсвічники освітлюють з двох боків жовте обличчя старого князя. Біля його ніг лежить, скрутившись клубочком, трефніс Генне – у рицарському поясі і блазенському ковпаку.
Перед каміном, повернувшись обличчям до полум’я, стоїть імператор Сиґізмунд. Він сказав своє слово і жде.
Посередині залу в м’якому фотелі – король Яґайло. Червонолиций, довгоносий, у киреї з бобровим коміром. У руці булава із сталевих листів. З лисуватої голови спадають на потилицю сиві завитки, тонкі уста стиснуті. З правого боку біля нього стоїть молодий, сорокалітній краківський єпископ – некоронований король Польщі. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокі кути губ. Усі знають, що за Яґайла говоритиме його alter ego12 – Збіґнев Олесницький, який колись урятував королеві життя під Ґрюнвальдом.
Сиґізмунд жде Яґайлового слова. Йому потрібні полки польського короля. Йому потрібно відділити Вітовта від Яґайла литовською короною, щоб вони разом не відібрали в нього Прагу.
Вітовт