– Спасибі, що хоч ім’я моє запам’ятав…
Понурився боярин Івашко: близько тримає біля себе Свидриґайло князів Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствує нині серед гуситів, і Олександра Носа, та визволяли Свидриґайла з крем’янецької тюрми не тільки вони. Як нині пам’ятає Івашко… У великий четвер 1418 року зібралися князі Василь та Олександр у Рогатині, у дворі Преслужича, і таку кознь задумали: «Свидриґайло за нами стояв, то ми визволимо його і князем своїм поставимо». І послали в Крем’янець двох чоловік, змовившись із ними: «Предайтеся служити воєводі крем’янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогніть і міст положіть». І ті приїхали, довірилися воєводі, а в понеділок Великодній Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем’янця із загоном у п’ятсот чоловік, пройшли по спущеному мосту і серед темної ночі перебили крем’янецьку залогу…
– Ніч була, коли ми тебе визволяли з крем’янецького острогу, – сказав по хвилині Івашко. – Василь Острозький та Олександр Ніс помчали тоді з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?
– He забув, – спохмурнів Свидриґайло, і це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скільки маєш війська в Олеську?
– Тисяча. На полі – тисяча. А в замку вона трьох вартує. Неприступний мій замок.
– Як довго витримаєш облогу?
– Півроку. Але чому ти спохмурнів, князю?
Відповіді не було, і серед цієї мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Півроку… Тисячі королівських рицарів на заолеських полях – від Підлисся до Пліснеська – з таранами, облоговими баштами, кінні й піші, в залізі і з вогнем, а замок посередині – між порослими лісом болотами і хребтом Вороняцьких гір. Півроку на червоному полі… А якщо більше?
– Чому ти спохмурнів, князю? – перепитав Івашко Преслужич.
– Думаю…
Та враз забігали Свидриґайлові очі, весело спалахнули, він розкотисто засміявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному сміхові, і боярин засміявся теж.
– Півроку, кажеш? – обірвав сміх Свидриґайло. – А нам досить півмісяця!
– Спитати хочу тебе, князю…
– Увечері спитаєш. Я збираюся до вашого стану.
Засурмили роги біля В’їзної брами, литовські стражники підняли вгору алебарди, лучники вибігли на майдан, вигукуючи:
– Дорогу, дорогу!
Галман знявся за вірменськими лядами, литовські жидове, обвішані дорогими єдвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а від паперті Покровської церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сідницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногі, сліпі,