Зродилась тоді в Богдана ненависть до грубої сили і дужча за сам страх огида до насильницької смерті. Та знав: самою ненавистю протистояти їй не можна, він повинен озброїтися іншою міццю, яка допомогла б йому утвердитися в світі, де причаїлися жорстокість і насильство готові в кожну мить вихопитися із свого сховку. Такою силою могла бути тільки краса, що долає смерть.
Де ж вона, на які дороги треба йому податися, щоб відшукати її тепер, коли усе, що досі леліяло солодким щемом серце, і воно завмирало від захоплення видивами природи – кольорами, звуками, рухом, спокоєм, мислю, втіленою у слово, і словом, втіленим у пісню, – все це раптом спопеліло від мертвого холоду в очах засудженого до страти селянина. Відтоді будь-що – побачене, почуте, відчуте, прочитане – маліло й ниціло в свідомості Богдана перед образом німого жаху, який волав про марність і оманливість світу. «Не вірте, люди, він несправжній. Вам дають його, немов дитині іграшку, а коли ви звикнете до нього й полюбите, невблаганний фатум заявляє про вашу тимчасовість у тому світі або ж про його примарність, ілюзорність. То як, збагнувши це, ви можете чаруватись весняним леготом і співом солов’я, як можете повірити у створену обдуреним поетом пісню, що прославляє любов і гармонію, як ви можете повірити у вічність мистецтва, що відтворює несправжнє? А коли ж все-таки світ справжній, то якою силою повинно володіти мистецтво, що його фіксує, осмислює і передає вічності в поемах, скульптурах, картинах, музиці? М’якістю, ніжністю, ліричністю? Облуда! У змаганні із силами, які плюгавлять світ, ґвалтують його й нищать, мистецтво мусить стати жорстоким».
Богдан закінчив у Відні студії, він пізнав багатство світової штуки, поезії, музики, проте не відшукав такої пісні, такого поетичного рядка, який можна було б вкласти в уста онімілому від жаху селянинові, щоб він, проспівавши або вимовивши, подолав той страх і вмер із вірою у вічність світу.
Це сталося потім, неждано, у рідному Місті, яке одного дня святкувало ювілей свого Письменника. На сцені Міського театру стояв сутулий дід з сивою борідкою і чорними трагічними очима, він читав напам’ять свої твори, пропускаючи слова крізь спазми, які давили горло: «Боже, ти прокляв мене, бо наказав з душі моєї зробити кузню, і я душуся в червонім пломені вогню… Буду свій світ різьбити, як камінь, слово своє буду гострити на кремені своєї душі», – падали в зал важкі, мов каміння, слова, і Богдан фізично відчував їх важку матерію, оголену й шорстку, а потім ринув на нього каменепад слів, від яких мусив би спохмуритися сам Господь і здригнутися мусило б навіть закам’яніле серце: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав!.. Ти видиш цілий світ, але над гробами синів моїх ти отемнів… Най тобі ця синя баня так потріскає, як моє серце!»
Це була та краса мистецтва, якої Богдан так довго шукав, – жорстока краса, яка мала міць супротивитися самій жорстокості.