«Хло’, що в тебе потекло? Дурний хлоп упився, на бабу звалився! Вернися, Олено, маєш ззаду веретено! Іване, Іване, життя твоє вс… не, казали люди, що й смерть така буде!» – вилилося раптом, немов з коновки, на Богдана й Романа, коли вони проходили крізь рогатку, йдучи записуватися до ґімназії.
На мосту, під яким протікав смердючий потік, що виносив з Міста стоки, недбало поспиравшись на поруччя, стояли у два ряди малі вуличники. Цвиркаючи слиною крізь зуби, випльовуючи з нею лайку, вони провокували двох селюків до бійки або ж до втечі, проте хлопці мужньо зберігали витримку, хоча було й страшно; шпичкуватий Богдан, дивлячись під ноги, щулився і весь тремтів не так від страху, як від приниження: погані слова, якими гидував, прилипали до нього нечистотами, він поривався йти швидше, та, притискаючись ліктем, приземкуватий Роман стримував його. І вони вже б пройшли крізь ці шпіцрутени, якби крайній, з виду вродливий і випещений хлопчик, не підставив Богданові ногу – той простягнувся на дорогу як довгий. Дружний регіт злетів у повітря, шибеники позіскакували з поруччя, готуючись до бійки; Богдан підвівся і, витираючи рукою коліна, скоса й з докором позирав на вродливого хлопця; вуличники гуртом насувалися; Роман накокоїжився, підступив до хлопця і спокійно проказав: «Щоб ти такого більше ніколи не робив». – «Бо що?» – задерикувато спитав вродливий хлопець. «Бо я сильний, розумієш?» – відказав Роман з притиском.
Хлопець знітився, ще дивився півнем на Романа, стискав кулаки, але усвідомлення можливої сили противника все ж добиралося до нього, він боком попри поруччя відступив, у вуличників теж пропав запал: затія втратила сенс – їх не збоялися, і вони неохоче подалися на свою Вулицю, а Роман спитав хлопця, котрий все ще стояв на мосту: «Як називаєшся?» – «Мирон, – відповів слухняно хлопець і, помовчавши, запитав: – Ти можеш розігнути кінську підкову?» – «Ні, – посміхнувся Роман. – Я не хочу бути ковалем… Ми йдемо записуватися до ґімназії». – «А я вже записався, – підступив ближче Мирон. – Он там мій дім, – показав на кам’яний похилий будинок, що стояв скраю Вулиці, над самим потоком і дахом ледве досягав до рівня моста. – Мій тато приймає на квартиру… – додав, щоб продовжити розмову з новими знайомими. – А ви будете жити в бурсі?»
– Ти пригадуєш нашу першу зустріч? – Роман повернув до Мирона голову.
Костецький непорозуміло глянув на Заставного:
– Дивно повертаєш нині розмову – то на політику, то на спогади… Чому ти про це запитав, ми ж про інше…
– Ми розмовляємо сьогодні про одне – про війну, яка почалася… Скажи, чому ви тоді відступили, адже діяли, так би мовити, за формулою філософа, постулати якого ти знаєш напам’ять: «У тому, що сильнішому