Налетіла така громовиця, що блискавки падали раз-у-раз і то, здавалося, під самими ногами. Посипали великі рідкі краплі, важкі, як кулі. Вітер ущухав. Так з гони від нас стояв вітряк. Ми побігли до нього, щоб сховатися від зливи, що вже шуміла навкруги, як ліс у бурю.
Ми бігли, а дощ лив, як з решета. Я біжу й міркую: при такій громовиці бігти небезпечно, бо коли людина біжить, то розряджає за собою повітря і тоді може вбити блискавка.
Так думаю, проте біжу за своїм товаришем… і от раптом став, як укопаний: дорогу мені перепинив волохатий ведмедик… Він почав танцювати передо мною на задніх лапах, заступаючи мені дорогу й дивлячись весь час мені в очі.
Я стояв перед ним і вже не почував зливи, а тільки дивився на ведмедика… Невеликий, такий як хлопець літ на вісім, товстенький, рудої масті… Танцює без перерви передо мною – вправо і вліво, весело дивиться мені в очі, ніби сміється… Раптом зникає.
Коли я опам’ятався і весь мокрий рушив до млина, де вже стояв мій товариш, зненацька вдарив такий страшний грім разом із блискавкою, що аж приглушило мене. І в той же момент я бачу, як вітрякові крила розсипаються на дрібні трісочки, а товариш мій падає на землю…
Коли я підійшов до нього, він був мертвий…
Мене, як бачите, спасла мара – ведмедик, що перепинив дорогу.
З того часу я бачив свого ведмедика вже кілька разів. Я помітив, що в небезпечні хвилини, коли мені загрожувала смерть – а це бувало не раз, – раптом передо мною з’являється невеличкий, рудий ведмедик, усе той самий, весело дивиться мені в очі, ніби сміється і танцює передо мною на задніх лапах, поступаючи півколом вправо й вліво…
Це стало для мене ознакою, що небезпека щасливо минеться. І я в те вірив.
Передостанній раз ведмедик з’явився мені в суді.
Ви знаєте, панове, що в році 1905, коли починалася перша революція, я вивів із касарні свій полк і пустив його походним маршем через усе місто з червоними й жовто-блакитними прапорами, маніфестуючи прихильність війська до перевороту.
Хоч новий лад нібито й настав, хоч і був скликаний в Росії парлямент, проте недобитки самодержав’я розпочали цілий ряд судових процесів. Ви пам’ятаєте ті часи, коли ціла Росія була під судом, коли судили всіх учасників визвольного руху, навіть цілі установи й орґанізації, як от земства, лікарські й учительські спілки, залізничників, поштовиків, словом, найкращий цвіт громадянства. Судили й наш полк.
На мене, як на полкового командира, упала найбільша відповідальність за виступ полку в часи революції. Факти були проти мене, й доказів шукати не доводилося.
У мене ледве-ледве жевріла надія і то тільки через те, що солдати-свідки показували на суді, що я особисто не брав участи в цій демонстрації. Вони мене любили і, як після я довідався, змовилися мене порятувати.
Такі судові розправи