– На коней і шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кміциц.
І перш ніж здивований Сорока зміг залишити приміщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, і схопившись руками за голову, узявся повторювати зі стогоном:
– Ох!.. Мої листи, мої листи!..
Тим часом жовніри поїхали, всі, крім одного, котрому Сорока наказав чатувати біля халупи. Пан Кміциц залишився сам у кімнаті й узявся міркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утік. Над паном Анджеєм зависла жахлива і невідворотна помста могутніх Радзивіллів. І не лише над ним, а й над усіма, кого він кохав, точніше, над Олюнькою. Знав пан Кміциц, що князь Януш не завагається вдарити його туди, де зможе поранити найболючіше, тобто поквитатися з Білевичівною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милості чи немилості жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим більше пан Кміциц міркував над своїм становищем, тим чіткіше доходив висновку, що було воно неймовірно жахливе. Після викрадення Богуслава Радзивілли будуть вважати його зрадником. Однодумці Янa-Казимирa, люди Сапєги та конфедерати, бунтівники на Підляшші, всі мають його за зрадника, за окаянну душу радзивіллівську. Поміж численних таборів, повстанців і чужих військ, що запрудили зараз поля Речі Посполитої, не було жодного табору, жодної партії, ніякого війська, які б не визнавали його найбільшим і найзатятішим ворогом. А ще ж існує нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать і Радзивілли, шведи, і хто зна, чи вже не призначили й однодумці нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! – думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути під ноги конфедератам, переконати їх беззаперечно, що з Радзивіллaми пориває, і таким чином влитися поміж них, здобути собі право воювати за короля та вітчизну. З іншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кміцицa й утік, розвіялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кміциц щиро покинув службу в Радзивілла. Йому тепер одна дорога – до конфедератів, але якщо він натрапить на загін Володийовськогo та його приятелів полковників, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повірять, чи не подумають, що він прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити і людей до Радзивілла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжіє на ньому кров конфедератська, згадав, що він перший розбив бунтівних угорців і драгунів у Кейданaх, що винищував бунтівні хоругви або змушував їх здатися, що розстрілював упертих офіцерів і різав жовнірів, що шанцями оточив і зміцнив Кейдани, і таким чином Радзивіллу тріумф у Жемайтії забезпечив. «Як же мені туди йти? – подумав собі шляхтич. – Tа їм би зараза милішим була гостем, ніж моя особа!.. З Богуславом на аркані при сідлі можна було б, але одним словом і голими руками…»
Якби він мав хоча б ті листи, то мав би з чим до конфедератів іти, мав би принаймні ними князя Януша в п’ястуці, бо ті листи могли підірвати довіру гетьмана навіть у шведів. Та й їхньою ціною можна б було Олюньку врятувати.
Але злий дух якийсь спричинився, що і листи згинули.
Пан