– Чи, може, скінчилося вже наше щастя? – бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.
Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.
Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:
– Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.
– Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.
– То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!
За такої dictum1, ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.
– Хто живе в цій хаті? – спитав дорогою.
– Пани мешкають.
– Як їх називають?
– Цього мені не можна сказати.
– Щось мені здається, хлопе, що ти таки отримаєш в чоло! – Шановний пане, – відповів смолокур, – якби я збрехав якесь прізвисько, чи ви б це виявили?
– Це правда! А багато цих панів?
– Є старий пан і двійко паничів, а ще двоє челядників.
– То це шляхта?
– Звісно ж, шляхта.
– І тут мешкають?
– Часом тут, а часом Бог зна де!
– А ці коні звідки?
– Пани приводять, а звідки, лише Бог знає!
– Кажи правду: не розбишакують твої пани на дорозі?
– Чи я, чоловіче, знаю? Бачу, що коні беруть, а в кого, це не моя справа.
– А що з кіньми роблять?
– Часом візьмуть із десяток, або дюжину, скільки є, і віються, а куди, цього я також не знаю.
Так розмовляючи, чоловіки дійшли до шопи, з якої чулося фиркання коней, і ввійшли всередину.
– Світи! – наказав Сорока.
Чолов’яга підняв ліхтар угору й освітив коней, що стояли рядком біля стіни. Сорока оцінив одного за одним оком знавця, і головою крутив, язиком цмокав і бурчав:
– Небіжчик пан Зенд був би радий. Польські, московські… А цей валах – німець, і кобила також. Хороші коні. А що ви їм даєте?
– Щоб не збрехати, чоловіче, я тут дві галявини вівсом засіяв ще з весни.
– То твої пани з весни коней приводять?
– Ні,