– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо їм урожай і майно заберуть.
– Більше мені залежить на війську, ніж на шляхті. Хай кричать! Врешті, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанції видавати, яких стільки вже наготував минулої ночі, що пів Речі Посполитої можна за них реквізувати. Грошей я не маю, але після війни і після вигнання шведів Річ Посполита заплатить. І що ви там балакаєте! Шляхті ж гірше, коли зголодніле військо заїжджає та грабує. Маю також думку ліси звідувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховається. Нехай краще військо Духу Святому дякує, що його надихнув обрати мене реґіментарем, бо ніхто інший собі тут ради не дав би.
– У вашої вельможності розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.
– Що? Га? – пана Заглобу втішили лестощі. – І вас, шельмо, не в тім’я бито. Дивись, я ще намісником вас зроблю, нехай лише вакансія з’явиться.
– Дякую покірно вашій вельможності, – зрадів пан Рендзян.
– Ось вам моя думка! – провадив далі пан Заглоба. – Спочатку провіанту треба стільки зібрати, щоб ми могли облогу витримати, потім укріплений табір спорудимо, а тоді нехай приходить Радзивілл зі шведами чи з дідьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!
– Як мені Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброїмо?
– Пан Котовський має дві гаубиці, а пан Кміциц – одну віватівку, в Білостоку є чотири октави, які до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаєте, що Білосток перебуває на утриманні Тикоцинського замку, на пана Веселовськогo записаного, і ці гармати ще торік із чиншів закупили, про що мені пан Стемпальський, тутешній управитель, казав. Повідомив він також, що і пороху є на сто пострілів до кожної. Ми дамо собі раду, шановне панство, лише підтримайте мене від душі, але й про тіло не забувайте, яке б раде випити чогось, бо вже і час на те.
Пан Володийовський звелів принести питво, і далі балакали при келихах.
– Ви думали, що матимете мальованого реґіментаря, – правив далі пан Заглоба, цмулячи витриманий мед. – Nunquam!19 Не просив я цієї честі, але коли мене нею ви вшанували, то і послух, і лад має бути. Знаю я, що кожна посада означає, побачите, що я ще до неї доросту. Другий Збараж тут улаштую, нічого іншого, як другий Збараж! Удавиться тут Радзивілл, вдавляться й шведи, перш ніж мене проковтнуть.
Я б навіть хотів, аби й Хованський нами спокусився, поховав би його так, аби його і на Страшному суді не надибали. Недалеко стоять, хай приходять! Нехай спробують! Меду, пане Міхале!
Пан Володийовський налив, а пан Заглоба випив залпом, насупив брови і, немовби собі щось