– Яку панночку?
– У Водоктaх.
– Кміциц! – вдарив у поли пан Володийовський.
– Кміциц! – заверещали дівчата.
– Кміциц! – повторив посланець.
– А хто ти такий? – спитав пан Міхал.
– Я бурмістр із Водоктів.
– Ми його знаємо! – вимовила Терка. – Він дьоготь для вашої милості возив.
З-за печі виліз старий заспаний Ґаштовт, а в дверях з’явилися двоє помічників пана Володийовськогo, котрих галас заманив до покою.
– Сідлайте коней! – наказав пан Міхал. – Один хай до Бутримів вирушає, а другий коня мені подає!
– У Бутримів я вже був, – застеріг бурмістр, – бо до них найближче. Це вони мене до вашої милості послали.
– Коли панночку викрали? – спитав полковник.
– Щойно. Там ще челядь ріжуть. Я ледь до коня добіг. Старий Ґаштовт протер очі. – Що? Панночку викрали?
– Саме так. Кміциц її захопив! – підтвердив пан Володийовський. – Я вирушаю на підмогу!
Сказавши це, парубок звернувся до посланця:
– Рушай до Домашевичів, – наказав він, – хай із мушкетами їдуть!
– А ви, кози! – гримнув раптом дідуган на доньок. – Ану, кози! Всі на село, будити шляхту, хай шаблі хапають! Панночку викрав пан Кміциц. Що ж це таке?.. Боже, рятуй! Розбійник, баламут. Що ж це таке?
– Гайда всіх будити, – нагадав пан Міхал, – буде швидше. Ходіть уже! Коні, чую, вже є.
Вже за хвилину він сидів на коні, а з ним двоє помічників: Огарок і Сируць. Усі пустилися дорогою поміж хатами, гримаючи у двері, у вікна та репетуючи що є сили:
– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кміциц уже недалеко!
Учувши ці крики, люд висипав із хат подивитися, що діється, а збагнувши, про що мова, і собі взялися репетувати: «Кміциц недалеко! Панночку вкрав!» – і з цим вереском стрімголов стрибали на шиї своїм коням або в оселі кидалися шаблі по стінах у темряві намацувати. Щораз більше голосів повторювало: «Кміциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, світло спалахнуло, почувся плач жіночий і гавкіт собачий. Нарешті шляхта висипала на дорогу, хто кінно, а хто пішо. Над громадою людських голів поблискували в тіні шаблі, піки, рогатини і навіть залізні вила.
Пан Володийовський окинув поглядом загін, послав кільканадцятьох у різні боки, а сам із рештою рушив уперед.
Вершники рухалися на чолі, піші йшли за ними, і потягнулися до Волмонтовичів, щоб із Бутримaми з’єднатися. Була десята година вечора, ніч ясна, хоч місяць ще не зійшов. Ті шляхтичі, котрих тільки-но з війни великий гетьман відіслав, зараз же зімкнулися в ряди. Інші, переважно піші, йшли не так чітко, брязкаючи зброєю, теревенячи та голосно позіхаючи. Часом проклинали вражого пана Кміцицa, котрий їх солодкого сну позбавив. Так дійшли аж під Волмонтовичі, перед якими висунувся до них збройний відділ.
– Стій! Хто їде? – почулися голоси з того загону.
– Ґаштовти!
– Mи Бутрими, Домашевичі вже є.
– Хто у вас командує? – спитав пан Міхал.
– Юзва Безногий,