відповідає вимогам цих законів, воно ще не досягає через це своєї цілі, тобто не досягає істини. Розуміння цього порушує питання про те, що ще слід додати до формальних умов можливої істини, щоби діяльність пізнання досягла власної цілі. Ці подальші умови є суб’єктивними і стосуються суб’єктивного характеру вбачання очевидності та суб’єктивних умов її досягнення. Через той факт, що судження постають як пізнання, яких домагаються, але багато того, що здається пізнанням, потому виявляється оманою, і через зумовлену цим необхідність критики суджень щодо їхньої істини логіка від самого початку, принаймні традиційно, ніколи не помічала глибоко приховану в її власному сенсі двобічність своєї проблематики: з одного боку, питання про формоутворення і їхні закономірності, з другого боку, питання про суб’єктивні умови досягнення очевидності. Тут постає питання щодо судження (Urteilen) як суб’єктивної діяльності й щодо суб’єктивних процесів, у яких структури постають як очевидні або як неочевидні. Цим самим погляд спрямовано на судження як дію свідомості, в якій виникають структури з їхньою претензією бути виразом пізнання – проблемну царину, яку традиційна логіка в жодному разі не розглядала, як то годилося б, як центральну, а вважала за можливе залишити її психології. Тому здається традиційно встановленим, що питання про походження судження (Urteilen) і логічного взагалі не може мати іншого сенсу, окрім суб’єктивного запитування в стилі генетичної психології. Якщо ж ми відмовимося позначати нашу генетичну постановку проблеми як психологічну, оскільки вона явно протистоїть психологічному питанню про походження у звичному сенсі, то це потребує особливого виправдання, яке водночас проявить особливість аналізи походження, яка тут має бути реалізована.
Попередньо слід сказати лише ось що. Генетична психологія судження у звичайному сенсі відрізняється від нашого задуму феноменологічного прояснення походження судження і від феноменологічної генеалогії логіки взагалі вже через те, що проблема очевидності, яка відповідно до своєї природи і є першим пунктом кожного суб’єктивного запитування стосовно логічної структури, традиційно ніколи взагалі не розумілася і не розглядалася як проблема. Вважали, що від самого початку знають, що таке очевидність, вважали, що будь-яке пізнання можна порівняти з ідеалом абсолютного, аподиктично надійного пізнання, і нікому не спадало на думку, що цей ідеал пізнання, а разом із ним пізнання самих логіків, яке претендує на цю аподиктичність, зі свого боку, може потребувати виправдання й обґрунтування свого походження. Так, психологічні зусилля ніколи не стосувалися самої очевидності, ані очевидності того, хто судить, ані пов’язаної із законністю форми судження (аподиктичної) очевидності логіків; вони не порушували питання про очевидність як проблему, а стосувалися лише досягнення очевидності й уникнення помилки через ясність і чіткість мислення тощо, що призвело до того, що логіка дістала ярлик психологістськи визначеної технології правильного
