Пробачте мені, та, коли я пишу ці рядки, я починаю кипіти, бо довіра до тих книжок змусила мене почуватися закінченою невдахою. Якщо ті гасла спрацьовують у вашому випадку, тоді бажаю вам успіху. У моєму – вони не спрацьовували ніколи. Я не можу наказати собі мислити в певний спосіб. Я не можу робити що завгодно лише тому, що я так вирішила (повірте мені – упродовж багатьох років я намагаюся вивчити латину). Щодо «не відступайте», усім відомо, що то точно не моє. Я досі виявляю завидну послідовність, кидаючи кожну дієту, якої починаю дотримуватися.
Зараз я хіба що не пишаюся цим, але тоді я була впевнена, що приречена на невдачі. Я дивилася по телевізору рекламні ролики, у яких люди з досконалим тілом із радістю вправлялися на тренажерах; я слухала обіцянки, що теж виглядатиму досконало, варто лише купити той тренажер і скористатися ним. Однак реклама на мене не діяла, тому що я вже з десяток разів намагалася тренуватися фізично й добре знала, що наполегливість – не моя перевага. Я втрачала мотивацію або ж почувалася самотньою, настрій часто був мерзотний, я знаходила мільйони приводів, аби лише не робити вправи. Можливо, хтось і здатен дотримуватися вказівок, які йому дають, та не я. Я надто добре себе вивчила і навіть не намагалася.
Хай там як, а можливо, те, що я любила, зрештою було не дуже й важливе. Можливо, мої мрії не зробили би мене щасливою. Можливо, відчуття, що я особлива і що мої мрії мають якесь значення, є безглуздим і навіть свідчить про певні невротичні розлади. Можливо, мої мрії є просто мріями та нічим більше.
Тож я зітхнула й вирішила зректися їх. Очевидно, щось у мені не так. Якщо я навіть неспроможна довго тренуватися фізично, який сенс намагатися зробити щось грандіозне? Коли ти не маєш потрібних для цього якостей, просто задовольняйся меншим.
Ох, як же я помилялася! Мені аж дух перехоплює від думки про те, як близько я підійшла до того, щоб зачинити двері перед усіма своїми виплеканими мріями. Та одного дня в моїй голові постало запитання, що ніяк не полишало мене. Якщо я вже така невдаха, як мені вдалося закінчити школу, утриматися на роботі й підняти дітей? Це було непросто зробити. Це потребувало постійної наполегливості впродовж багатьох років! І я впоралася з усім! Як? Точно не завдяки позитивним думкам, вірі в себе чи зміні свого ставлення до життя. Напевне, я здійснила це в інший спосіб.
Я почувалася ніби на порозі геніального відкриття. Я була неабияк схвильована того дня, телефонувала всім своїм переляканим друзям і кричала в слухавку: «Ми всі можемо мати те, чого хочемо, і нам зовсім не треба змінюватися, “правильно” сприймати світ і таке інше. Хіба це не дивовижно? Нас усіх ввели в оману! Я ще зателефоную!»
Вочевидь, я мала