– Агов, ідіть їсти! – погукав Брага, стоячи біля великого багаття, на якому смажилося ціле теля.
Через хвилину Дмитро з Андрієм уже наминали смаженину біля вогнища. Під час обіду Бернард урочисто привітав князя із перемогою над ворогом та познайомив зі своїми воїнами і козаками, зокрема з отаманом Біловусом. Яким Біловус був уже досить старий, його чуб та довгі вуса були білі мов сніг. Його зморшкувате кругле лице світилося розумом, і пильний погляд блакитних очей пронизував наскрізь. Попри свій вік, козацький отаман мав сильні жилаві руки і майстерно володів холодною зброєю. У лівому вусі отамана гойдалася велика срібна сережка у вигляді півмісяця…
Після обіду Вишневецький знов почав допитуватися в Бернарда про майбутній похід.
– Скажіть, пане старосто, коли ж ми вирушимо у великий похід?
– Ох, Дмитре, бачу, щойно з полум’я вийшов і вже знову хочеш у вогонь? – відказав Претвич. – Щось дуже лихе, мабуть, бусурмани тобі заподіяли?
– Так, – стиха мовив князь. – Татари вбили мою кохану.
– Співчуваю твоєму горю, княже, – повільно мовив Претвич. – Тож хочеш помститися за неї?
– Не тільки за неї! – гаряче відповів Дмитро. – Я хочу помститися бусурманам за всіх невинних людей, що їх вони згубили. Я хочу, щоб татарам було заказано нападати на Вкраїну…
– Боже діло ти задумав, княже. Але здійснити його… Ох, це дуже важко… – Бернард зітхнув. – Я скажу тобі, куди плануємо похід. На Очаків – турецьку фортецю, біля гирла Бугу. Там розташований невільницький ринок, де татари продають у рабство полонених українців. Я саме готувався до очаківського походу, коли розвідка сповістила мене, що татари зайшли на Поділля. Я зібрав більше сотні кінних воїнів і хотів ударити по бусурманах ще до того, як вони поплюндрують край. Але не встиг…
– А про яку розвідку ви кажете? – спитав Вишневецький. – Невже у вас є розвідники в самому ханстві?
– Ні, на жаль, у Криму оповісників я не маю. Мої оповісники перебувають біля кордонів Барського староства. Як тільки вони забачать, що пересуваються загони ординців, то сповіщають мене вогнем чи гінцем. Я одразу зі своїми воїнами їду назустріч татарам, щоб перехопити їх біля кордону і не дати палити села.
– Гарно придумано! – захоплено мовив молодий князь. – А ви не думали, як назавше зупинити татарські напади?
– Та думав… Правда, щось нічого путнього не вигадав… – зітхнув Претвич. – Якби польський король замість того, щоби відсилати щороку кримському ханові данину в п’ятнадцять тисяч золотих дукатів, та найняв би велике військо й погромив орду, може, напади й припинилися б. Але до ляхів та литвинів татари зрідка доходять, і королю простіше платити їм гроші, аніж обороняти українські землі.
– Це чималі гроші – п’ятнадцять тисяч золотих, – сказав Дмитро. – Якби ляхи не платили данину бусурманам років десять, то за ці гроші можна було побудувати кам’яну фортецю біля Криму! Вона б і стала перепоною на шляху орди до Вкраїни…
– Ти