– Господи! Цього не може бути… Де ж вона? – як у лихоманці, сам з собою говорив Вишневецький, повільно обходячи загиблих. Дійшовши до краю лісу, Дмитро помітив дівочу постать, що лежала під старим дубом…
«Це моя мила…» – вжахнувся князь і ступив у лісові сутінки.
Позаду чулися розпачливі крики, прокльони татарам. Княжі воїни виїхали на узлісся і клялися жорстоко помститися ординцям за лиходійство.
– Якби ці іродові покидьки не підпалили переправу, ми б наздогнали їх, – скрушно зітхнув Матяш. – Об’їзд далеко звідси.
Дмитро, не відчуваючи ніг, підійшов до мертвої і впав навколішки. Тремтячими долонями він торкнувся дівочого тіла – воно було ще тепле. У душі князя наче щось розбилося на тисячі уламків. Він ще ніколи не відчував такого пекучого болю. Його серце неначе було розкраяне навпіл…
– Пробач, люба моя, що не зміг порятувати тебе… – згорьовано прошепотів Вишневецький. – Я буду любити тебе, скільки й житиму… – Дмитро, нахилившись, поцілував Роксану в уста. Пекуча сльоза скотилася по щоці князя і впала на обличчя юної дівчини…
– Прощавай, моя люба, – нетвердою рукою Вишневецький закрив повіки своєї коханої, його кров змішалася з кров’ю дівчини.
– Кляті бусурмани… – видихнув Дмитро. – Скільки лиха. Скільки смертей вони приносять у нашу землю. Чому я був таким телепнем, повіривши, що мене це обходить стороною? Бог покарав мене за те, що я споглядав, як татари вбивають та продають у рабство мій народ, нічого не роблячи. – Князь люто стис кулаки.
– Господи! Я, Дмитро Вишневецький, присягаюся землею своїх предків, своєю любов’ю, що я віддам усе: свою кров, свою плоть, своє багатство, але зупиню кляту орду. Я зроблю все, щоб вороги забули дорогу на Вкраїну.
Князь розтулив кулаки – на долоні лежала грудочка землі, просякнута кров’ю… Вишневецький зав’язав грудочку в хустинку і сховав у кишеню. Обережно, мов малу дитину, підняв тіло Роксани і поніс до згасаючого багаття. Побачивши князя, воїни замовкли. Тільки Матяш сказав, звертаючись до присутніх:
– Треба поховати бідних людей…
– Так, усіх разом, – зморено озвався Дмитро.
Княжич копав сиру землю укупі з усіма. Він бережно поклав Роксану до могили з односельцями. «Скільки ж таких могил розкидано по всій Україні… – скрутно думав Вишневецький. – Може, тому наша земля така й родюча, що скроплена рясно кров’ю невинних людей?»
Над могилою здійнявся чималий курган, на вершині поставили грубого дерев’яного хреста…
Рано-вранці вершники похмуро в’їжджали до Вишнівця. Дмитро за цю ніч неначе постарів. На його чолі залягли зморшки, завжди жваві веселі очі дивилися на світ суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нікому