В упряжці Міт-Са було семеро собачат. Усім їм минуло вже по дев'ять-десять місяців, а Білому Зубові тільки вісім.
Кожне собача бігло на окремому мотузі, і кожен мотуз був довший від іншого принаймні на корпус собаки. Мотуз продівали у вправлене в сани кільце. Сани були змайстровані з березової кори, без полозів, із загнутим угору передком, що не давав їм зариватися в сніг. Це робилося з таким розрахунком, щоб вага саней і поклажі лягала на якнайбільшу поверхню снігу, бо він був дуже м'який. За тим самим принципом розподілу ваги в ширину собаки на кінцях мотузів розходилися віялом, і жоден з них не біг слідами другого.
Це мало ще одну перевагу. Різна довжина мотузів не давала можливості задньому собаці гризти переднього. А передній, щоб напасти на заднього, який біг на коротшому мотузі, мусив повернутися до нього мордою і зразу ж наражався на батіг погонича. Але найдотепніше було те, що собака, нападаючи на переднього товариша, дужче тяг сани, і що швидше вони їхали, тим швидше бігла атакована тварина. Отже, задній собака ніяк не міг догнати переднього. Чим швидше біг один, тим хутчіш тікав другий, а за ним мчала й уся упряжка разом з саньми. Отак мудро людина збільшувала свою владу над тваринами.
Міт-Са був схожий на свого батька і багато запозичив з його досвіду.
Він давно помічав, що Ліп-Ліп не дає спокою Білому Зубу; але раніше Ліп-Ліп належав іншому індіанцеві і Міт-Са тільки вряди-годи міг поцілити в нього якоюсь грудкою. Тепер же Ліп-Ліп був його власним собакою, і, щоб помститися, він прив'язав його до найдовшого мотуза. Це робило Ліп-Ліпа ватажком і здавалося навіть особливою честю; справді ж нічого почесного тут не було, і замість верховодити зграєю він став жертвою її ненависті.
Позаяк він біг на найдовшому мотузі, усі собаки завжди бачили лише кудлатий його хвіст і задні лапи; а це видовище далеко не таке страшне, як настовбурчена шерсть і вишкірені зуби. І так уже влаштований собачий мозок, що, бачачи, як Ліп-Ліп біжить уперед, його товариші були певні, що він від них тікає, і загоралися бажанням наздогнати його.
Щойно сани рушили, вся упряжка кинулася за Ліп-Ліпом, і гонитва тривала цілий день. Ображений у своїй гідності й розлючений до краю, Ліп-Ліп кілька разів обертався й наскакував на своїх переслідувачів, але Міт-Са в ту ж мить хльостав його по морді своїм тридцятифутовим, сплетеним з лосиних кишок батогом, і він мусив бігти далі. Ліп-Ліп не боявся зграї ворогів, але ненавидів батіг. Отож йому нічого не лишалося, як тільки натягати мотуза і мчати вперед від зубатих товаришів.
Але в глибині душі маленького індіанця таїлися іще хитріші наміри. Щоб підбурити собак проти ватажка, він їм показував, що ставиться до нього прихильніше, ніж до інших. Це збуджувало в них заздрість і ненависть. Він при них частував Ліп-Ліпа м'ясом, а їм не давав. Собаки просто скаженіли.
Але Міт-Са, вимахуючи батогом, не підпускав їх до Ліп-Ліпа, аж поки той не наїдався. А коли м'яса не було, Міт-Са