– Так, це доказ цьому, – провадив далі Сивий Бобер. – Безперечно, мати його – Кайч. Але батько вовк. Отже, в ньому є трохи собачої крові і багато вовчої. У нього дуже білі зуби, і ім'я йому буде Білий Зуб. Це буде мій собака. Бо хіба Кайч не була собакою мого брата? І хіба мій брат не помер?
Вовченя, якому несподівано дали ім'я, лежало і дивилося на людей. Ще деякий час у них з рота вилітали чудні звуки. Потім Сивий Бобер витяг із ножен, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у кущі й вирізав ціпок. Білий Зуб стежив за ним. Сивий Бобер поробив на обох кінцях ціпка врізи і обмотав їх ремінцями з невичиненої шкури. Одним ремінцем він обв'язав шию Кайч, потім підвів вовчицю до молоденької сосни і прикріпив до стовбура другий ремінець.
Білий Зуб пішов слідом за матір'ю й ліг коло неї. Індіанець, якого звали Лососячий Язик, простяг до нього руку й перекинув на спину. Кайч стривожено глянула на людину. Білий Зуб знову відчув страх. Він не зміг втримати гарчання, але кусатися й не думав. Рука з розчепіреними пальцями грайливо лоскотала йому живіт і качала його з боку на бік. Якось смішно й незручно було лежати голічерева й дриґати лапами. Крім того, в такій позі Білий Зуб почував себе цілком безпорадним і протестував проти неї усім своїм вовчим нутром. Адже в ту хвилину йому ніяк було боронитися. Коли б людина мала на гадці заподіяти йому якесь лихо, він не зміг би втекти. Хіба можна відскочити геть, коли в тебе всі чотири лапи стирчать у повітрі?
Але почуття покори подолало страх, і він тільки тихенько гарчав. Йому несила було стримати гарчання, але людина не сердилася за це й не била його по голові. А найдивніше було те, що Білий Зуб почував якусь незбагненну насолоду від дотиків людської руки. Коли людина перевернула його на бік, він перестав гарчати. Пальці людини почухали йому за вухами, і йому стало ще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла, у Білого Зуба де й дівся острах. Йому судилося ще не раз зазнати страху перед людиною, але ця перша перемога над страхом була запорукою майбутньої дружби з нею.
Невдовзі Білий Зуб почув якийсь дивний гамір. Він швидко визначав усі явища і одразу ж догадався, що той гамір зчиняють люди. За кілька хвилин усе плем'я індіанців вирушило в дорогу. Тут було душ сорок чоловіків, жінок та дітей, і кожен з них ніс на собі табірні пожитки. З ними було багато й собак, які теж, крім щенят, були навантажені поклажею. У мішку міцно прив'язаному до спини тварини, було не менше як двадцять-тридцять фунтів.
Білий Зуб зроду не бачив собак, проте з першого погляду впізнав у них свою породу, хоч трохи й відмінну. Але в ту мить, коли собаки вгледіли вовченя і його матір, вони мало чим відрізнялися від вовків. З роззявленими пащами вони кинулися на чужинців. Вовченя настовбурчилося, загарчало і вишкірило ікла назустріч ворогам, але враз його збили з ніг. Почувши на собі гострі зуби напасників, він кусав і шматував лапи й животи, під якими опинився.
Знявся страшенний гармидер. Чути було несамовите гарчання Кайч, яка боронила свого сина, людські крики, удари дрючків