Остап Вишня. Ростислав Коломієць

в есерівській газеті матеріали П. Губенка були спрямовані в основному проти денікінщини, гетьманщини і надав письмове поручительство за «контрреволюціонера», до того ж мотивувавши необхідність його звільнення тим, що у центральній українській пресі не вистачає кваліфікованих журналістів. І прокинув, між іншим, мовляв, хто, навіть з партеліти, у ті часи гріху не мав… Через 8 років після смерті Еллана-Блакитного Остап Вишня скаже із вдячністю: «На життєвому путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх із твоєї пам’яті, не вирвуть із твого серця. В моєму житті був Василь Блакитний. Він стоїть як дороговказ, на грані двох різних для мене світів. Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини: «до Блакитного» і «після Блакитного».

      У цьому висловлюванні Павло скидає із себе блазенську маску – таке траплятиметься з ним час від часу – і відкриває душу. Він вдячний Василеві не тільки за те, що той врятував його від смерті, хоча й цього достатньо.

      Що таке – «на грані двох світів»? Бути чи не бути? Попервах романтично налаштований Еллан-Блакитний, голова колегії першого національного видавництва і редактор офіційного органу уряду УСРР, першої української щоденної газети «Вісті ВУЦВК» (автор гасел «Геть від Москви!», «До психологічної Європи!»), намагався поєднувати у своїй діяльності непоєднуване – щиро національне і комуністичне і активно впроваджував у життя політику українізації. Він не просто запропонував Павлові Губенку посаду перекладача в газеті, але й підтримав його прагнення служити своєму народові – надав йому перспективи для подальшого творчого розгортання і зростання. У квітні 1921 року Остап Вишня дебютує як український радянський письменник в газеті «Вісті ВУЦВК», і відтоді його починають активно друкувати. А його друг, майбутній кінорежисер Олександр Довженко, прекрасно розуміючи зміст і скерованість його творчості, малює карикатури до його мініатюр.

      Рішення Павла Губенка лишитися в радянській Україні видається принциповим. Тоді ж це було «або – або». Що «благородніш духом»?

      Емігрувати – і здалеку від Батьківщини, у відриві від родини, спостерігати за подіями в радянській Україні, не в змозі вплинути на їх перебіг, хіба що коментуючи їх.

      Збагнувши, що ідея незалежності України виключалась із сьогоднішнього порядку денного, включитись у побудову соціалізму в радянській Україні, намагаючись силами мистецтва просвіщати український народ, захищаючи його від деукраїнізації, впливати на національну політику радянської держави.

      Сягнувши віку Христа, він збагнув, що повинен на ділі показати, на що він здатний, у чому його призначення, або – остаточно визнати себе переможеним. Він і уявити собі не міг, які перспективи віщувало його мистецьке призначення…

      Остап Вишня лишився на Батьківщині.

      …Згадуються рядки з «Реквієму» Анни Ахматової:

      Нет, и не под чуждым небосводом,

      И не под защитой чужих крыл, —

      Я