Орлеанська діва. Вольтер

чимало вже сидить.

      Якось, читачу, в житлах попідземних

      Сам Сатана, вождь сил усіх таємних²,

      З підданими гучний бенкет справляв.

      У пеклі райських не чекай забав,

      Свої там веселитися причини:

      Якраз гуртом чималим капуцини,

      Которийсь папа, кардинал товстий,

      Якийсь король північний, три абати,

      П’ять радників та інтендант пузатий

      Попались їм – добуток дорогий! —

      На сковорідки, над огонь страшний

      Нечистих сил владика чорнорогий

      У колі найповажніших чортів

      Пекельний нектар, наче брагу, пив,

      Приспівуючи весело до нього, —

      Аж тут зачувся гомін од воріт:

      «А! Любий гостю! Шана і привіт!

      Це він, панове, емісар наш ревний,

      Наш любий брат, наш друг сердечний, кревний.

      Це Грібурдон, нам вірний повсякчас!

      Святий панотче! Просимо ж до нас,

      Люциферів достойний побратиме,

      Апостоле диявольських наук!» —

      I почалось міцне стискання рук

      Із криками помішане гучними,

      А далі вся ватага підвела

      Ченця до бенкетового стола.

      На рівні ноги звівся цар геєни

      Та й каже: «Рано ж ти прибув до мене,

      О найславніший з гультяїв святих!³

      Ще б на землі хоч трохи послужити!

      Таж тільки ти з країни франків міг

      Чортячу семінарію зробити,

      Ти найпильніше мій устав беріг!

      Але чи ж горю помогти словами?

      Бери-но чарку, пий, гуляй із нами!»

      Цілує, вдавшись у священний жах,

      Свойого пана в копито монах

      I невеселим оком поглядає

      На огняне просторище безкрає,

      Де пробувають серед мук страшних

      Убивство, зрада, непокора, гріх.

      Нечистий дух усім там верховодить,

      Усе земне там смерть собі знаходить,

      То кладовище розуму, знаття,

      Краси, любові, радості життя,

      То юрми безконечні, незліченні

      Дітей небес, підкорених геєні.

      Туди, читачу, попадає в бран

      Король найкращий і лихий тиран.

      Караються в тій огняній пустелі

      Траян хоробрий, мудрий Марк Аврелій,[75]

      I добрий Тіт,[76] опора людських прав,

      І два Катони, вороги пороку,[77]

      І Сціпіон, що пристрасть подолав,

      Що Карфаген переборов жорстоко.

      На полум’ї там смажаться Платон,

      Гомер божественний і Ціцерон,[78]

      I він мудрець між мудреців єдиний,

      Сократ, кого замучили Афіни.

      Там навіть доброчесний Арістід,

      Солон правдивий[79] – серед людства перли:

      Хоч прожили життя вони як слід,

      Але шкода – без сповіді умерли.

      Та здивувавсь найбільше Грібурдон,

      Побачивши у казані гарячім

      Святих і королів, які закон

      Несли Господній темним і незрячим.

      Одним із перших там король Хлодвіг⁴.

      Читальник мій дивується,