– А хіба ніхто тобі не допомагає? Чув, що ти заміж вийшла.
– Вийшла. А як же ж без цього?
– Гм. Але мені ти відмовила…
– Ах, хіба могло бути інакше?
– Послухай мене. Адже я досі думаю, що могло! Хіба я був поганою партією? Хіба я…
Тут Примаков замовк. Йому кортіло сказати, що це – помилка. Щоразу він подумки вертався в минуле, бо не міг прийняти сьогодення. Що їй заважало покохати високого, красивого Віктора Сергійовича? Які перешкоди стояли між ними? Тоді, після її відмови, він покинув Київ, перебрався в Петербург, а згодом до Москви з єдиною метою – забути її. Загубитися в буремній людській течії, яка може віднести піщину якомога далі від рідного берега.
– Не треба, Вітюню…
– Не подумай нічого зайвого, мовляв, мене гіркота їсть, і не маю я спокою. Я ж живу, так чи інакше.
– Так, так… Адже ти теж частина мого життя.
– Лише частина?
– Але ж частина…
Віктор Сергійович подивився на жінку. Її витончене обличчя, гладке волосся, зосереджений погляд здалися йому найпрекраснішим видінням у житті. Наче над столом ширяла примара, що не мала спокусливої людської плоті, а була втілена в ефірну матерію духу, не здатну грішити.
– Годі, Ганнусю. Повернутися назад годі, як годі зазирнути в майбутнє. Але хочу, щоб ти знала – я так само кохаю тебе. Можу зрадити тілом, але не можу зрадити свою пам’ять.
– Вітюню, ну що ж це ти… Навіщо краєш моє серце, яке й без того зранене?
– Я не бажаю тобі…
– Не можу навіть думати ні про що інше, лише про свої негаразди.
– О, так. Але ж через моє зізнання ти нічого не мусиш робити! Просто дивлюсь на тебе й розумію, що почуття здатні воскресати. Лише мертвий нічого не бачить і не любить. А я живий, Ганнусю, живий!
Вони обоє замовкли. Ганні Дмитрівні стало ніяково, вона кілька разів намагалась підвестися з різноманітних приводів, але щоразу зупинялася. Примаков дивився на неї, поглинав поглядом, прагнучи запам’ятати кожну рисочку її обличчя й тіла.
– Розкажи мені про себе. Де ти зараз? Бачу, приєднався до більшовиків?
– Так, але все непросто. Ти, певно, подумала, що Примаков збожеволів і тепер панькається з цим робітничим класом?…
– Я ще нічого не встигла подумати…
– …але справа в тому, що я завжди був проти страждань. Ні, я не якийсь жалюгідний пацифіст, але надто вже все було кепське – батьківщина, цар, монархія. Усе вичерпало себе, усе зійшло на пси!
Тут почувся глухий, довгий стогін. Ганна здригнулася: спершу їй здалося, що звук лунає зі спальні Морозова, а якщо його тут знайдуть, то запросто можуть убити. Але потім звук повторився – цього разу зі старечими хрипами й високими нотами, і жінка зрозуміла, що він іде з кімнати матері.
– Вікторе Сергійовичу, даруй мені. Треба подивитись, як там матінка. Я мушу покинути тебе.
Ганна Дмитрівна підвелася, розправила сукню й завмерла.
– Так-с.