Отроки княжича Юрія. Петро Лущик

був для охоронців своїм і знайомим, бо без зайвих запитань вони згодилися переправити гостей. Правда, за однієї лише умови.

      – Що це за умова? – невдоволено поцікавився Михайло.

      Йому дуже не хотілося, щоб у його гостей склалося негативне враження про співвітчизників.

      – Військо залишиться тут, – твердо сказав начальник охорони, середнього віку чоловік.

      Богумил і Гліб перезирнулися. Це не входило у їхні плани, тому викликало занепокоєння. Виявилося, що й Михайло не менше за гостей вражений почутим.

      – Велесе, я вимагаю пояснень, – прошипів він. – Невже ти не знаєш, що перед тобою посольство київського князя і руського короля?

      Він вперше назвав Лева Даниловича королем, чим щиро здивував не лише боярина і воєводу.

      – Прошу мені пробачити мої слова, Михайле, але я виконую волю яснішого князя, – винувато відповів той, кого назвали Велесом. – Твою дружину я можу переправити, але інші нехай залишаться тут.

      – Чому? – глухо запитав Михайло, зрозумівши, що зі старим воїном краще не сперечатися.

      – У яснішого князя зараз гостює тисячник Яргаман, – повідомив Велес.

      Русичам це ім’я нічого не говорило, зате Михайло, почувши його, скривився.

      – Хто це? – поцікавився Богумил, який вже зрозумів, що звичний ритм походу закінчився.

      – Яргаман – тисячник у війську хана Джучі-улуса, – глухо сказав Михайло. – Крім того, він мій дядько.

      Русичі переглянулися.

      – Це… погано? – запитав Гліб.

      – Ми ніколи не любили один одного. А після того, як ми з мамою стали християнами, взагалі перестали спілкуватися. І ось він тут. Давно?

      Останнє слово Михайло адресував Велесу.

      – Вже два місяці, – повідомив той. – Вирішив залишитися дочекатися тебе.

      – Не думаю, щоб лише побачити, – зробив припущення Михайло. – Швидше за все Яргаман захотів запізнатися з вами.

      – А ми йому навіщо? – здивувався Богумил. – Здається, не наречені ми.

      – Хана цікавить все, що відбувається на його землях.

      А Гліба насамперед цікавило, де йому розмістити півсотні ратників з конями, про що він не забарився нагадати воєводі Вересу.

      Замість нього відповів Михайло, який, видно, вже змирився із неминучістю зустрічі з дядьком.

      – Ось там є заїжджий двір, – показав він на декілька споруд далі проти течії. – Якраз для подібних випадків. Там твоїм людям буде безпечно.

      Гліб хотів відповісти, що «його людям» безпечно всюди, враховуючи вишкіл й озброєння, але вирішив промовчати.