Джерелами, з яких викладачі українських шкіл XVII–XVIII століть брали сюжети, були, крім байок Езопа, твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Горація, Авсонія, а також польського байкаря кінця XV – початку XVI століття Томаша Бедермана та деяких інших авторів. А сюжет однієї з байок сягає аж Панчатантри. Турецький варіант цього мандрівного шедевра використав у свій час Богдан Хмельницький, коли у жовтні 1656 року приймав послів польського короля Яна Казимира. Станіслав Любовицький і Самуїл Грондський прибули до козацького табору піді Львовом, щоб добитися замирення з козаками. Переговори не клеїлись. Тоді гетьман, намагаючись пояснити причини безуспішності їх, вдався до байки:
«Сідайте і слухайте, панове. Ви принесли нам цікаві пропозиції від короля, але ж чи можливо їх прийняти? А дослухайтесь ось цієї баєчки.
У давні часи, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, всі сусіди заздрили йому. У цього селянина був домашній вуж, який нікого не кусав, – господарі ставили завжди молоко в нору йому. Та одного разу сталося так, що дали хлопчикові молока, а тут і вуж приповз і став хлебтати молоко з чашки. За це хлопчик ударив його ложкою, а вуж укусив хлопчика. На жалібний крик дитини прибіг батько. Дізнавшись, що вуж ужалив хлопчика, він кинувся убивати його. Та вуж устиг сховати голову в нору, тільки хвіст залишився, і господар відрубав йому хвоста. Хлопчик помер від укусу. Вуж залишився безхвостим і з тих пір боявся виповзати з нори. Невдовзі після цього багатство селянина стало танути, аж поки він зовсім не збіднів. Бажаючи дізнатися про причину цих змін, він допитувався у ворожбитів: «Скажіть, коли можете, про причину біди моєї, і чи не можна чимось зарадити?» Йому відповідали: «Доки ти добре поводився зі своїм вужем домашнім, він приймав на себе всі біди, які загрожували тобі. А нині, коли між вами на ворожнечу зайшлось, всі злигодні на тебе впали. Якщо ти прагнеш колишнього благополуччя, то помирися з вужем…»
Жінка винесла вужеві молока, та вуж, напившись, знову заховався в нору. Господар почав умовляти його відновити дружбу. Тоді вуж йому відповів: «Даремно, чоловіче, намагаєшся, щоби була проміж нас така дружба, як раніше. Тільки-но я подивлюсь на свій хвіст, втрачений через твого сина, зразу ж і повертається до мене досада. Та й ти, як тільки згадаєш, що позбувся сина, ладен голову мені розчавити. Тому досить буде такої дружби поміж нами, коли житимеш у своїй хаті, як тобі завгодно, а я в своїй норі, і будемо допомагати один одному».
Те ж саме, пане посол, сталося поміж поляками і українцями. Наймудріший із смертних не може вдіяти того, щоб поміж нами встановився міцний і тривалий мир. Це стане можливим,