Геній нахиляється і шепоче на вухо:
– Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…
Розуміюче киваю головою.
– А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?
– Бачите… – розгублено замовкаю я.
– Ви з обслуги замку?
– Так… – невизначено киваю.
– Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…
– А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!
– Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…
– Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?
– «Бульба» – то загалом попса…
– Невже?
– Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…
Едічка повертається до мене.
– Може, ви допоможете?
– Чом би й ні?
– Гаразд, – каже пацієнт і піднімається з лавиці. – Буду думати. Потрібні нові ідеї.
– Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…
– Нове – інша модифікація старого, – підняв пальця пацієнт. – Ну, ще… Зустрінемося…
Едічка тисне мою руку й кудись замислено бреде.
Я починаю знайомитися з лікарнею.
Через кілька годин у коридорі перестрів головного. Він запрошує до свого кабінету. Киває на крісло.
– Як вам наш геній? – питає.
– Що казати… Хвора людина…
(Здається, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посміхається.)
– Запам’ятайте: здорових людей немає, є лише досі необстежені…
– Ну і який діагноз у цього обстеженого?
– Загалом – маніакально-депресивний психоз.
– Отже, Едічка – неадекватний? У нього загострення?
– Ні.
– То чого ж його тримають?
– А куди ж йому подітися? Родичі відцуралися. Доглядати за собою не зможе. Взагалі восени до нас хворі косяками йдуть.
– Як це?
– Не кожен з них хату зуміє обігріти, піч натопити… А тут – дах над головою, теплі батареї, їжа. Вижити можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?
– Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?
Рудик кривить губи.
– «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.
Винувато посміхаюся.
– Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…
– А хіба таке суспільство не є жорстоким?
Головний кидає погляд, сповнений іронії.
– Жорстокість в даному разі – це благо.
– Хіба? – намагаюсь опонувати.
– …А м’якотілість губить людей.
Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.
– Хочете?
Киваю