Киваю, ну що ж – як скажете…
Кадровик подає руку. ґречно, але й іронічно водночас.
На «п’ятихвилинці» мене чекає несподіванка. Чоловік, якого я бачив на подвір’ї і ледь не сприйняв його за психічнохворого – один з лікарів. Звати його Опанасом Івановичем – це я пізніше довідався. Був він чоловіком добродушним, спокійним. Не любив, щоб його чіпали. І сам не чіпав нікого. В усьому погоджувався з шефом, головним лікарем.
Шеф, що провадить «п’ятихвилинку», вже літнього віку – скоро має йти на пенсію. Однак енергії йому не бракує. Амбіцій – теж. Прізвище має звичайне – Рудик. А ось ім’я – Пантелеймон. (Як і в святого – покровителя лікарів…)
«П’ятихвилинка» затягується. Спочатку велемовний монолог шефа, який зрідка переривається згідливими репліками підлеглих. Вони демонструють свою благонадійність і багатослівність, пильно відстежуючи, як на їхнє говоріння реагує головний. Я ж нуджуся: ну коли це скінчиться? Бо ще не звик до таких ритуалів. А присутні вже й поглядами й жестами припрошують до розмови. «Ну чого мовчиш?» Певно, від цього говоріння колеги-психіатри отримують насолоду – такий собі гуртовий оргазм… Особливо це шефа стосується. Обличчя у нього світлішає, вогники в очах загоряються. Я починаю совгатись. А дехто блаженно поглядає на мене. «Чого ти? Розслабся. Життя ж – штука прекрасна… Хоча й абсурдна…»
Шеф уже показує на мене:
– Ось наш молодий колега. Він ще не влився в колектив, та ми йому допоможемо. Він буде в нашій згуртованій команді. Обов’язково!
Враз Рудик переводить розмову на інше.
– Ледь не забув – геть із голови вилетіло… Надійшов один припис від обласного керівництва. Зараз прочитаю. Та, власне, просто нагадаю. Невдовзі – ювілей Гоголя. Отже, до ювілею треба готувати різні заходи – ну, літературні читання чи конкурси, конференції.
– А ми тут до чого? – лунає питання.
– Помилилися з адресою, – висловлює здогад хтось.
– Ніяка це не помилка! – рішуче відрізає шеф. – Нам адресовано!
– Думаєте, божевільня лише тут? – усміхається якийсь лікар, високий, плечистий. – Телевізор не дивитесь? Погляньте на політиків, яких нам показують. Це ж наші пацієнти!
– Докторе Вакуленку! – головний ставить на місце плечистого лікаря. – Припиніть! Ми – державна установа. Хоча… Якщо подумати, дехто з наших підопічних міг би бути в політиці, а декотрі політики – нашими пацієнтами… Таке життя: одні божевільні нами керують, а інших ми лікуємо…
– Вакуло, ти не правий, – фамільярно звертається до високого й плечистого лікаря худий і миршавий ескулап. – Наші обласні начальники знають, що роблять.
– Невже? – в’їдливо посміхається Вакуленко.
– А ти не смійся, – зблискує очима опонент. – У Гоголя ж є «Записки божевільного»…
– Панове! – озивається ще один лікар, досить огрядний і статечний. – Я недавно читав: Гоголь був психічнохворим. У нього приступи творчої активності змінювалися депресіями. Часто паморочилася голова, він навіть