Вони стояли на проспекті Перемоги. Попереду висвітлювалися вуличними ліхтарями монументальні тварини, що охороняли вхід до київського зоопарку. На їхній вигляд у Віктора серце тьохнуло.
– Не туди дивишся! – відволік його голос шефа. – Сюди дивися!
Віктор повернувся й зрозумів, що стоять вони перед довгим потрійним стендом для афіш і просто на них дивляться два різних анфаси того самого кандидати в депутати – конкурента Сергія Павловича. А згори – гарна шапка для обох анфасів: приклеєна реклама косметичної фірми «Ґраціола».
– Ну як? – задоволено подивився на Віктора Сергій Павлович.
– Чудово!
– Тримай! Гарна ідея коштує гарних грошей! – шеф простягнув Вікторові кілька купюр.
Перед тим, як сховати бакси до кишені куртки, Віктор кинув на них швидким оком і зрозумів – тут зо три сотні, якщо не більше. Просто купюри були невеликі.
– Їдьмо! – наказав шеф.
Джип загарливо рвонув із місця і відразу ж став у лівий ряд, змусивши «жигулі», що мчали в ньому, різко загальмувати.
– А куди ми? – спитав Віктор, подавшись уперед, просунувши голову між Павлусем і шефом.
– На склад неліквідів, – відповів Сергій Павлович. – До речі, як там твої інваліди?
– Порядок… Тільки в них є зустрічне прохання…
– Дороге?
– Нівроку, але зі смаком. Вони просять більярд для інвалідів, щоб можна було на колясках грати. Ну, щоб нижчим був…
– Нема проблем, я саме збирався свій на новий міняти… Відвеземо їм, там і ніжки підріжемо…
Питання розв’язалося ще простіше, ніж Віктор сподівався. Більше питань у нього до шефа не було, і решту дороги в джипі грало радіо «Шансон», включене Павлусем.
«Склад неліквідів» знаходився посеред приватного сектора дорогою на Пущу-Водицю й ззовні нагадував склад. Принаймні високим залізним парканом, прикрашеним «мереживами» з колючого дроту і ще суворішою залізною брамою. Усередині ж поруч з об’ємним сферичним ангаром із дюралю стояв триповерховий цегляний будинок, з вікон якого лилося на вулицю затишне жовте світло.
Чолов’яга, що відчинив браму їхньому джипу, був одягнений у військовий камуфляж. Він одразу зачинив браму й пішов до будинку. Там натис кнопку переговорного пристрою і сказав: «Приїхали!» Відразу щось задзижчало, і він відкрив важкі залізні двері й жестом запросив трьох гостей увійти.
Усередині їх зустріли ще троє чоловіків у камуфляжі. Вони привіталися із Сергієм Павловичем, проігнорувавши Павлуся й Віктора. Відійшли з ним убік, пошепотілися.
Павлусь і Віктор чекали хвилин п’ять, поки не закінчилися ці ділові шепотіння. Потім Сергій Павлович кивком голови покликав їх за собою. Учотирьох вони спустилися крутими залізними східцями з поруччям з одного боку. Унизу горіла чергова червона лампочка. Віктор перечепився і ледве не звалився на тих, що йшли попереду, але Павлусь піймав його, схопивши за плече.