У кав’ярні наразі було завізно. Навіть не рахуючи, Віктор зрозумів, що відвідувачів набереться десятка півтора. Швидко знайшов поглядом Олексу і піймав кілька питальних поглядів на собі, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стійки.
– Привіт! – кинув по-діловому Олексі. – Треба поговорити.
Олекса, задерши голову, подивився на гостя з іронією.
– Піди в комірчину й візьми собі крісло, щоб мені карк не болів. Будемо на рівних розмовляти…
У комірчині за баром Віктор швиденько розклав інвалідний візок, сів і виїхав на ньому до Олекси.
– Кави хочеш? – запитав Олекса.
– Давай!
– Гей, бороданю, де мій капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.
– Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.
Засичав струмінь повітря, що виривався з нікельованої рурки до металевого глечика з вершками.
Віктор спостерігав, який спритний з Олекси бармен.
Хвилини за три вони продовжили розмову.
Віктор оповів про свою ідею й про потенційну згоду шефа.
Як не дивно, ніякого блиску в очах від почутого в Олекси не з’явилося.
– Я спитаю, – без запалу сказав він. – А що він хоче навзамін? Підтримку на виборах?
– Нічого! Просто, якщо все вийде, у момент передачі протезів буде тут пару журналістів, фотографи, щоб усе це донести до виборців…
– Не думав, що ти в політику влізеш! – похитав головою Олекса.
– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.
– Дайбі! – із сумнівом мовив Олекса і зітхнув. – Гаразд, побудь тут, я піду побалакаю. Добре, що хазяїн тут…
І він виїхав до зали.
«Піду побалакаю?» – повторив Віктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.
Назад за стійку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.
– Знаєш, – сказав він. – Загалом хазяїн не проти, але нехай тоді твій шеф ще одну річ зробить для нас. Це нам важливіше. Адже ти зрозумій: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокінг – один раз у житті надягти, щоб одержати від начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю іменну гранату… – Олекса розсміявся. – Протези напружують… А от якщо він нам замовить більярдний стіл із короткими ніжками, щоб можна було інвалідам кулі покатати, тоді ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити їх не обіцяємо, втямив?
Віктор кивнув. На обличчі в нього позначилася думка, і Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.
– Думаю, що з більярдом усе буде о’кей, – Віктор усміхнувся. – Він сам запеклий гравець!
– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тоді мені скажеш. На,