– А ти з плеча хотів би рубати, – поглянув Антін на Сарабая. – І без тебе досить уже накололи дров…
У другій кімнаті хтось завів патефон, потекла тужлива мелодія танґо.
Погас останній вже промінь сонця,
Сумним акордом скінчився день…
Чому така сумна мелодія? Чому, коли поруч з нею Мирон?
Віра тримала в пальцях повний келих, ще не пила. А люди розмовляли, і вона мимоволі прислухалася до розмов, всмоктувала в себе, як суха губка воду, все почуте і намагалася зрозуміти, де чиста вода, а де каламуть. Дотепер вона була метеликом, якому троянда чи будяк – квітка, але більше ним не хоче бути. Мотлох… Хто мотлох? Іван чи Василь, Климко чи Пушкар, Кривда чи Бендас? Хто ж така вона сама?
Руда германістка, ще більш поруділа від випитого вина, не вгавала, нашіптуючи сусідці:
– Порядного матеріалу на сукенку не купиш. Бо й нащо їм?
Некрасива скромна жінка в окулярах вийшла з-за столу.
– Ви куди? – повернулася за нею руда дама. – Випиймо ж…
– Досить, пані. Мені цього досить!
– Мотлох… – прошепотіла Віра в спину рудій дамі.
Антін з Мироном про щось сперечалися. Юля, та сама жінка, яку Віра вважала колись безсердечною і злою, розвела обох руками.
– Мироне, ти нечемний. Запросив дівчину і забув про неї. Дивись, вона ще й першої чарки не випила.
Сарабай вдарив себе в груди.
– Ох, вибачте мені, іродові…
– Ні-ні, – похитала Віра головою. – Я не нуджуся…
– То випиймо. За кого ви чи за що?
Віра довірливо глянула на Мирона вологими очима.
– Я за те, щоб…
Та докінчити не зуміла чи не змогла. Піднесла до вуст келих і вихилила по-сільському до дна.
– Ідіть танцювати, послухайте, яка музика, – підказала Юля.
Нахиляючись у танці до Віри, Мирон прошепотів:
– А ви так і не закінчили свого тосту.
– О, я багато хотіла сказати і зрозуміла, яка бідна на слова. Мені хотілося випити за те, щоб завжди цвіли квіти… І ще… тільки не смійтеся з мене… щоб усі люди, і я, входили в життя з повноцінним квитком, а не з позиченою контрамаркою…
– А ви розумієте значення цих слів? – Мирон із зацікавленням подивився на дівчину.
– Не зовсім… Тобто розумію… Але що треба зробити, щоб так увійти в життя? Я ще ні з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флірт. А нині побачила стільки цікавого, незрозумілого. Я хотіла б розпитувати, слухати, думати…
– Я проведу вас додому. Добре?
– Добре…
До Мохнацького на отоманку сів сп’янілий Бендас. Він обняв професора за спину і ледве повертав язиком.
– Я вірю, що ми, шановний колеґо, зрозуміємо один одного. Знаю ваш лівий ухил, але н-ніколи ви не були підлим. Ви тільки що назвали мене фарисеєм… Чому ф-фарисеєм, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярні радикальні промови, а на ділі ш-ша! T-таке нині…
Мохнацький різко