Спокійний і неговіркий Скакунов, колишній вчитель з Херсонщини, любив працьовитого Шинкарука. Він давно знав про те, що брат Шинкаруків репресований, але не нагадував, не розпитував – рана болить, як би її не завдали: вмисне чи випадково, справедливо чи незаслужено. Зі співчуттям глянув на Шинкарука, сказав:
– Замішані в націоналізмі не підлягають ніякій реабілітації. А брат ваш… Щось мусило там бути…
– Не вірю в це! – Вчитель звів до грудей стиснуті кулаки. – Він був соціалістом ще в юності, крайньо лівим. Часто у нас з ним були суперечки. Я… належав до тих, поміркованих… У Харкові Михайла прийняли в партію.
– Будьте розсудливі. А написати генеральному прокурору можете, за це вам нічого не скажуть.
І Шинкарук написав. Майже рік не було відповіді, аж сьогодні його покликали.
У приймальні Коломийського відділу НКВС чекають виклику два мовчазні клієнти. Черговий біля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальної кімнати – високі двері, оббиті дерматином.
Шинкарука викликали поза чергою.
В кабінеті на фронтальній стіні – портрет Берії. Пронизливі очі сховалися за пенсне, недовірливо блимають на відвідувача.
– Оперуповноважений Шкрупила, – не підводячись, підкреслено чітко представився чекіст. – Прошу сідати.
Шинкарук придивився до червоних кубиків на синіх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре ранґів радянських військовослужбовців, проте догадався, що в цього звання невисоке. А він хотів би порозмовляти з начальником районного відділу.
– Ви писали, – підвів Шкрупила важкі, свинцевого кольору очі, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справі вашого брата Михайла Шинкарука?
Питання прозвучало, як початок допиту. Шинкарукові похололо біля серця.
– Так… писав.
– І чого ви хотіли?
– Дізнатися, де він і чи…
– Це вам конче потрібне? Для чого?
– Як для чого?… Сім’я в нього, дитина…
– І ще для чого? – підвищив тон оперуповноважений.
– Хотів просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…
– Бідний, невинний радянський мученик! Добре вас тут підкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу. Опанував себе, сів у крісло.
По борознявому обличчі Шинкарука котився піт. Мовчав.
– Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягідки – ви і ваш брат. Я так гадаю.
Руки в Шинкарука трусилися. Він боязко оглянувся, коли рипнули з сусідньої кімнати двері і до кабінету увійшов літній чоловік у цивільному.
«Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудієнції. Хотілося як можна швидше вийти звідси.
Чоловік у цивільному підійшов до вчителя і подав руку.
– Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лікнепівець району, так? Це ви у справі вашого листа прокуророві?
– Так…
– Ми