На якусь мить життя здалося безнадійно пропащим, і Віра також втратила останню крихту надії на своє щастя. Все загине. Всі загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з світовим ім’ям, не пощадили?
Рана, в якій загніздився біль від осколка, ненависті й розлуки, запекла, і кров просочилася крізь бинти і плаття.
– Кінець… Поїзд пішов під укіс…
Казьо ніби прокинувся від отупіння. Він уклав хвору Віру в ліжко і, розпрямляючись, відчув, як важчають його руки, виростає мізерне тіло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.
– Поїзд піде під укіс! – промовив він. – Тільки не наш. Не наш, пане дзєю!
Юля мовчала. Вона залишила ще вночі у своїй хаті всі сльози й відчай. А зараз тільки виразніше заясніли пасма волосся, наче вони вміли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зі слізьми.
Мирон Сарабай повернувся з Тернопільщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селі недалеко від Підволочиська у матері Стаха Кручковського – колишнього товариша по підпіллю. Перші тижні впертих намагань створити хоч невеликий підпільний осередок пройшли марно. Серед сільської молоді, задурманеної політичними гаслами, заляканої куркульськими розправами, важко було знайти людей, які схотіли б чи зважилися іти в підпілля.
– Ні, ні… Почекаємо, най ся розвиднить, – ніяково відмовлялися.
Кручковський мав надію на робітничий Львів. Але з ким зв’язатися і як? Хто залишився там з своїх і живе леґально, не викликаючи підозри в окупантів? Перебирали в пам’яті всіх, кого знали, колишніх членів КПЗУ, і не знаходили такого, хто не був би активістом при радянській владі і не мусив відступати або переховуватися зараз.
Врешті Сарабай згадав. Хто пам’ятає зморшкуватого Дзядека? Як же не знають? Він був якийсь час секретарем окружкому. В нього трагічно склалася доля. Після розпуску КПЗУ він перейшов за Збруч. Але там його затримали прикордонники, передали органам внутрішніх справ, і Дзядек був засуджений як аґент іноземної розвідки. Факт сумний, але факт. Його звільнили у 1939 році. Він повернувся до Львова, працював електромонтером, у партії не поновлювали. Якось Сарабай зустрівся з ним. Розмовляли в нього дома за чаєм. Дзядек тяжко переживав заподіяну кривду, обурювався несправедливістю, але на запитання Мирона, які у нього зараз погляди і ставлення до радянської влади, відповів, – украй здивований:
– А до чого тут погляди? Хіба їх міняють, як улан коня? На твою думку, той повинен залишатися комуністом, кого не скривдили? Я ж не підганяю ідей до свого живота й шкури.
Антін залишився з Стахом, а Сарабай вирушив до Львова. Він щасливо розминувся з патрулями при в’їзді до міста, а потім змішався з людським натовпом.
Поглинений суперечливими роздумами, зупинився біля дверей Дзядекової квартири і довго не зважувався натиснути на білий ґудзик дзвінка. Вдома чи ні? Впізнає чи вдасть, що вперше бачить? Схоче взяти на себе небезпечне завдання?
– Хто там? – почувся сухуватий