– Одягайтеся, професоре, підете з нами! – наказав офіцер.
Мохнацький стояв занімілий, зляканий. На круглому кашкеті гітлерівця зяяв череп. Він чув уже про цю емблему. Гестапо.
– Ну, швидко, швидко!
– Куди? – вимовив пересохлими губами. – Я… прошу зважити на мій вік і…
– Шнель, шнель!
– Я нікуди вночі не піду, – відступив професор назад.
Юля підійшла до офіцера.
– Не забирайте його. Він старий, він професор!
– Якраз тому нам і потрібний ваш батько, – глузливо посміхнувся офіцер. – Треба вирішити одну наукову проблему. Не бійтеся, фрау, вранці він повернеться.
Мохнацького виводили. Поглядом, повним відчаю й любові, він приголубив Юлю, схлипнув глухо. «Чому ми не послухали Антося?» – хотів сказати, але опанував себе і промовив спокійно:
– Не забудь на ранок приготувати міцної кави, любочко…
Юля не плакала, не ридала. «Будь мужньою до кінця… Мужньою до кінця…» – повторювала в думці і стискала зуби, щоб не закричати. Мовчки дивилася, як штовхнули батька в коридор, за ним поповзли дві пілотки й кашкет. Потім кашкет повернувся, показавши вишкірений череп мерця, череп враз став великим, як людське обличчя, клацнув зубами і зник за дверима.
Зовсім далеко, наче в довгому тюремному коридорі, глухо брязнув замок.
– Та-а-а-тку! – в нестямі закричала Юля і непритомна впала на підлогу.
VIII
Вірі ставало краще з кожним днем. На початку липня – над містом догулювала тополина заметіль – дівчина вже могла стояти біля вікна й дивитися-дивуватись, звідки береться оте лапате, пухке сніговиння серед літа, від якого небо хмариться і наче холодніє, сивіють голови кленів і людей.
А в грудях боліла рана. Лікар, Казів знайомий, вийняв з-поміж ребер осколок ще тоді, коли Віра лежала непритомна. Тепер вона часто брала на долоню важкий шматок сталі, схожий на жилакувату дубову тріску, що вилетіла з-під сокири дроворуба, дивилась, і самій було чудно, що може бачити зблизька і мацати пальцями смерть.
Не ту смерть з косою, що уявлялася в дитинстві, не ту, що мучить агонією знесилене тіло, коли людині настає час умирати, а неприродну, жорстоку смерть від заліза.
З цього шматка можна було б зробити цвях і ним прибити нову віконну раму в новій хаті, штолю для коня на зимову ожеледь, пучок голок, якими дівчина вишила б скатертину на святковий стіл або весільну сорочку коханому…
Смерть від заліза. Віра пережила її, відчула, переболіла, збагнула, але не злякалася. Навпаки. Чим більше придивлялася до гранчастого осколка, тим краще починала розуміти, що боятися цієї смерті – значить загинути. Вбивати її треба. Заради життя.
Ловила себе на думці, зовсім недавно чужій і незрозумілій: скільки куль можна відлити з цього осколка, скільки смертей можна знищити у відплату за одну?
На вулиці серед тополиної заметілі снувала смерть. Вона свавільно реготала, гаркала на людей, вистукувала чобітьми, розмовляла чужою мовою, вигравала марші на губних гармошках.
Віра,